Біла ніч - Страница 13

Повернувшись і рушивши до виходу, Орлов навмисне не обійшов русявого, а переступив через нього. Залишив територію, жодного разу не озирнувшись, дорогою потиснув руку якомусь гладкому цивільному, котрий товкся біля колючої огорожі. Вийшли разом, щось жваво обговорюючи, і Мирон зрозумів: капітан утратив до мобілізованих інтерес.

Тим часом чоловіки повільно розбрідалися врізнобіч. Двоє відразу посунули до втікача-невдахи, узяли під руки, спробували поставити на ноги. Русявий стогнав, та все ж, дозволивши себе підвести, жестом відсторонив помічників, при цьому хлопнувши одного по плечу.

— Та дякую, хлопаки. Сам. Нічого в них не вийде.

Сплюнувши кров, побитий пошкутильгав до корівника. Порівнявшись із Чотарем, раптом заточився, і Мирон миттю підскочив, сіпнув за лікоть.

— Тримайся вже, герой. Сильний, бачили.

— Де там герой. — Він знову сплюнув, але помічника не прогнав, кинув короткий, явно оцінювальний погляд. — Бач, пожалів мене пан-товариш… на свою голову.

— Чого це — на свою?

— Так я знову втечу. А хочеш прислужитися — давай, біжи докладай.

— Тю на тебе. — Мирон роздратовано повів плечима. — Геройство твоє дурне так само. Куди рвонув?

— Он туди. — Русявий тицьнув указівним пальцем у бік лісу. — Однаково я тут не буду. Ти, бачу, покірно йдеш, мов теля на заріз.

Ще зовсім недавно Чотар поважав незнайомця. Зараз, відчувши неприховану зневагу, раптово втратив інтерес.

— Ох, та роби собі, що хоч!

Відвернувся, зібрався йти геть, та враз русявий міцно вчепився в лікоть, сильно стиснув, аж заболіло.

— Ти чого? — Мирон спробував вирватися, але пальці, здавалося, тримали мертво.

— Нічого, — буркнув утікач. — Коли вже почав говорити, то давай далі. Цвяшко.

— Що?

— Хто. Я — Цвяшко Степан, дражнили Цвяхом.

— Чотар.

— Звати як?

— Ну… Мироном.

Новий знайомий провів язиком по зубах, скривився.

— Таки зламали один, москалики. Тримай.

Чотар потис простягнуту руку.

— Отак. Тепер гайда, Мироне Чотар. Погуторимо, сам же підійшов.

Вони зайняли місце в кутку біля стіни, підстеливши прілої соломи, що валялася тут хтозна з яких часів.

Присідаючи, Цвяшко знову застогнав, тут же сказав:

— Злішим буду.

— Вистачає її. — Чотар примостився поруч, відзначивши мимоволі: до них тут нікому не було діла, усі займалися тим, чим могли себе зайняти.

— Кого?

— Та злості.

— А ти вважаєш — усе добре? — Степан штовхнув Мирона ліктем у бік, підморгнув непідбитим оком. — Хоч, розкажу, що ти за один? Я ж бачив таких, і не раз. Відчуваю вашого брата.

— Якого ще брата? — Чотаря новий знайомий дратував що далі, то більше, але щось таки тримало, не дозволяло лишити його, було бажання не так говорити, як слухати. — Ти тут, так собі бачу, найрозумнішим себе числиш. Ніхто, крім тебе, не побіг. Значить, телята всі. Скажи ще — вівці.

— А хто? — швидко запитав Цвяшко, вкотре сплюнувши рожевим. — Ведуть колону здорових мужиків шестеро, ну, хай восьмеро автоматників. Офіцер попереду з пістолетом. Раз-два, налетіли, скрутили всіх, зброю забрали — і хто куди.

— Еге, — гмикнув Мирон. — Бачу, ти саме так і зробив. Чого ж тут, коли мудрий?

— Через вас усіх.

— Чого б це?

— Того! — Степан притулився тісніше, заговорив уже не так голосно, ніби боячись — підслухають, хоч, на думку Чотаря, тут нікого стерегтися не треба. — Кожен думає, що автоматник стрельне першим. Влучить у нього, а не в товариша. Отак чекаєте, хто ж першим почне. Та хто завгодно, аби не я. Хіба ти так не думаєш?

— Я взагалі нічого не думаю.

Бовкнув — пошкодував одразу: Цвяшко тут же причепився до слів:

— Воно й видно! Щоб ти, Мироне, розумів — шофером служив при німцях у Рівному. Сам звідти родом. А до того — учився у Львові. Ще як совєти прийшли, оголосили тоді: мовляв, амба польському пануванню. Всякий українець віднині може здобути освіту. Ну, подався. Потім німці прийшли, і недовчився. Якось вибрався зі Львова назад, мав добрих знайомих, допомогли, пристроїли до машини.

— Та пощо мені все це знати? Теж сповідальника знайшов.

— Не сповідуюсь, ти! — Степан легенько тицьнув Чотаря кулаком у бік. — Розказую, що схожі ми. Ти бачити цього не хочеш.

— Чим подібні?

— Бо ти, братику, напевне теж за німців хребта гнув. Інакше пішов би до лісу, з нашими хлопцями. Але ж кортіло пересидіти війну, і не зиркай на мене, бо я такий самий. Тільки бублика крутив, возив різні газети та книжечки з тамтої друкарні. Ти за що тримався?

— Артіль мали, — неохоче, аби лиш відчепився, промовив Мирон. — Тато, дядько, я.

— Справна артіль, — реготнув Цвяшко. — Так собі бачу, горбатилися обоє, хто як міг, і не визнали таких, як ми, особами, котрі скоїли злочини проти червоних за німецької окупації. Тобі скільки?

— Ти про що?

— Років.

— А. Ну, двадцять п’ять.

— Маю на два роки більше. Як думаєш, чому ось тільки нас із тобою вирішили відправити захищати їхню батьківщину? Бо тут, у тилу, не було кому працювати. Німці, братику, так само не всіх гамузом вивозили в телячих вагонах до рейху. Хтось має тут теж чорну та взагалі іншу роботу за них робити. Москалі не дурніші.

Мирон мовчав. Зараз новий приятель озвучив думки, які раніше відвідували його голову. Ніби читаючи їх, Цвяшко знову штурхнув його в бік.

— Далі слухай. Мені, чоловіче, потім мозок трошки вправили. Коли ось думав — пронесе, забули про мене, відсиджуся. Дулю з маком, не вийшло нічого.