Народження дитини могло наповнити їхнє подружнє життя обопільним смислом. Так принаймні думав майор і сподівався — Клавдія надіється на те саме.
Тож здивувався, коли зловив себе на думці: тільки по сьомій вечора, а йому вже нема чого робити в службовому кабінеті. Провів усі наради, роздав нові вказівки, переконався — віз нині там, жодної ниточки не знайшлося, на заручників бандери не реагують, підозрілі в місто проникнути не намагалися, а облави набриднули навіть Орлову.
— Ти рано, — сказала Клавдія, коли чоловік переступив поріг.
— Це погано? Ти не рада?
— Чому ж, навпаки. Перестала надіятися на таке диво. Вечеря ще тепла, каша зі шкварками. Мені тут пощастило: сало вдалося роздобути, свіже. Як тут кажуть, свіжина. Засмажила з цибулею.
Полинін поклав на вішак кашкет, скинув шинель, пригладив волосся.
— Треба буде перевірити, хто це там свіжиною в наш час бавиться. Свиню закололи, бач, куркулі.
— Я вже не знаю, Федю, коли ти серйозно, а коли жартуєш.
— Зараз жартую, звісно. Давай, як кажуть, мечи з печі.
— Тільки зніми ремені. Не люблю, коли ти в портупеї за столом.
— Коли війна, такі капризи дещо дивні.
— Будь ласка.
— Добре, добре, коли вже ти так хочеш.
Майор розперезався, кинув ремені на шкіряну канапу, пішов до рукомийника. Поки мив руки, Клавдія накрила на стіл. І навіть зробила те, чого Полинін від неї не чекав, — виставила пляшку вина.
— Відкоркуй, ти ж чоловік.
Раптом Федір усвідомив — давно не відкорковував вина. З початку війни не тримав у руках довгастих пляшок із темного скла. Тому в перший момент розгубився, покрутив її в руці, ніби отримав несподіваний екзотичний подарунок. Потім акуратно, мов боячись упустити, поставив на стіл. Похлопав себе по кишенях, ніби коркотяг міг випадково завалятися там. Штопора в помешканні не було, тож Полинін узяв кухонний ніж, спробував виколупати корок гостряком. Збоку потуги виглядали кумедно, Клавдія не стримала посмішки. Роздратовано гмикнувши, майор пошукав і знайшов ножик із набірною ручкою та викидним лезом — подарунок одного партизанського командира, який раніше сидів за крадіжку й зробив його в таборі сам. З ним пішло краще, хоч усе одно не дуже зграбно, і нарешті він переможно всміхнувся.
— Є.
— Браво. Годилися б фужери. Чекай, здається один є, від попередніх господарів.
Мешканці цього вцілілого будинку пішли з німцями, не довелося нікого виселяти. Проте залишена обстановка наводила на висновки: люди були заможними, збагатіли, напевне, за Польщі, хоч навряд були поляками — цих німці не шанували й точно вигнали б польську родину з такої непоганої квартири. Краєм вуха чув, що господарі отримали житло від радянської влади, коли його залишили справжні господарі, але не втекли з приходом німців. Відразу заявили — мають претензії до більшовиків, тож готові служити Райху. Звісно, такі зрадники мусили втекти, ще й забрати із собою нажите.
Знайшовся лише один, круглий, на тонкій ніжці, притулився в глибині заскленої шафи, на поличці.
— Богемське скло, — сказала Клавдія.
— Бери собі, мені й цього досить.
На підтвердження своїх слів майор поставив перед собою фаянсову чайну чашку з квіточками. Потім наповнив бокал, аби дружина раптом не почала протестувати, налив собі майже по вінця.
— Якесь свято? Я щось забув? Мусиш розуміти. Сама знаєш, що робиться в місті.
— Свято? Можна і так сказати. Чоловік прийшов додому раніше, ніж завжди.
— Відколи це ти докоряєш офіцеру держбезпеки службою?
— Жодних докорів. Я давно шукала нагоди поговорити. Вино тримала для такого випадку.
— Щось серйозне?
— Спершу вип’ємо.
Клавдія торкнулася бокалом чашки, відпила відразу третину, почекала, поки вип’є Федір, спитала:
— Ну, як вино?
— Я й раніше не дуже на винах знався. Будемо їсти чи поговоримо?
— Про що?
— Клаво, — майор трошки підніс голос, — я за своє життя провів чи не мільйон допитів.
— Я в тебе на допиті?
— Ти крутиш. Сама сказала: вино для якоїсь розмови. Чому робиш круглі очі?
Клавдія знову надпила, цього разу трішки, поставила бокал на стіл.
— Вибач, думки плутаються.
— Зберися. Я чогось не знаю, що мав би знати? Може, — Полинін сильніше стиснув чашку пальцями, — знову повторюється ота наша історія і ти добираєш слів? Не треба, кажи прямо.
— Нічого не повторюється, Федю. — Вона відвела погляд, провела кінчиком язика по губах. — Я й далі хочу мати дитину.
— Ти знаєш, що я не проти. Так ось якої нагоди чекала? Хочеш робити її просто зараз?
— Прошу тебе грубити в себе на допитах. Таким тоном говорять із ворогами.
— Нормальний тон. — Його голос пом’якшився. — Клаво, не крути, кажи прямо. Я надто втомлений, аби ще вдома гратися в якісь ігри.
— А це не ігри! — твердо мовила вона. — Вибач наперед, чоловіки не люблять про таке слухати. Ви гидуєте, коли жінки говорять про інтимне. Так, ніби ви не спите з цими жінками. Але мої проблеми стосуються нас обох.
— Ну-ну… — Полинін допив своє вино, присів на стілець, поклав перед собою цигарки. — Нічого, якщо я при цьому куритиму?
— Раніше ти не питав дозволу. Куриш навіть у ліжку. Хоч мені ця твоя звичка перестала подобатися.
— Колись подобалася? Справді?
— Ні. Але не звертала уваги. Тобі так само не подобається, коли я рано засинаю.
— Ми ходимо колами, Клаво.
— Гаразд. — Вона зітхнула, сіла навпроти, відсунула пляшку вбік, до краю столу. — Народити, Федоре, тепер важко. У жінок, які раз по раз переживають труднощі війни, хоч бомблять і стріляють, хоч голод і холод, перериваються місячні цикли. У мене теж таке було, та все ж живу в дещо кращих умовах, ніж більшість. Усе відновилося, але, сам знаєш, завагітніти не виходить. Більше скажу: досі боюся, що це станеться.