Біла ніч - Страница 64

Зараз Максим чітко, ніби сам там був, уявив, як майору доповідають про напад на його службовий автомобіль. Навряд чи він комусь підзвітний, і виписати машину для потреб дружини — цілком природне, звичне явище. Такі дії окремо не узгоджуються. Тим не менше, Полинін знає, хто в авто, і не приховує цього. Коломієць заледве не оглухнув тут, у криївці, коли у вуха прогуркотіло уявне: «Там була моя дружина! Вашу мать, вони стріляли в мою жінку!» Відповідно, наступний крок — облава по найближчих селах.

Усюди запитують — чи бодай згадують — про жінку з машини.

Полинін напевне не заборонив згадувати про це. Цим самим показав своє слабке місце, власну вразливість. Та, з іншого боку, не реагувати так бурхливо на напад на жінку та її подальше зникнення офіцер не міг. Навіть якщо в них із дружиною не все клеїться, як у багатьох сім’ях під час війни. Шуму наробили по окрузі.

Отже, свої сумніви Максим усе ж забрав назад. Чутки, які Марта принесла з базару, мають цілком реальну природу. Виглядає, Гракова теж правда: майору не до них. Цим треба скористатися негайно. Питання — як.

— Я знаю.

— Що? — Коломієць здригнувся, виринаючи з роздумів на поверхню. — Що знаєш?

— Куди й для чого могла їхати Клавдія.

— Клавдія?

— Так майорова називається.

Говорячи про неї, Марта за весь час чомусь жодного разу не згадала ім’я жінки.

— Як нам це допоможе?

— Навіть дуже, — устряв Грак. — Добре є, що ти згадала тепер.

Зиркнувши на побратима, Коломієць немов щойно прозрів, легенько хлопнув себе по лобі.

— Та звісно! Засідку влаштував котрийсь із наших відділів! Це ж десь близько, ні?

— Якщо все, як я думаю, — Йосипівка, недалеко від Ківерців. Словом, у тому районі.

— Кілометрів двадцять?

— Менше. Рахуй десять, — знову вставив Грак. — Намалювати можу, коли треба.

— Чекай. — Максим зупинив його жестом. — Малюнки — то таке. Важливо інше — у радіусі від десяти до, скажімо все ж, двадцяти кілометрів від Луцька з’явилася наша бойова група. Припускаю, відділ невеликий, мобільність тепер цінується. Вони після акції або вислизнули, або зачаїлися. Припускаю другий варіант. Ми можемо одним марш-кидком дістатися до своїх. У Ківерцях залізниця.

— Ну? — Грак і Марта, не змовляючись, запитали в унісон.

— Вибратися по коліях з Луцька в бік Ківерців простіше, ніж проходити через пости на виходах із міста.

Коломієць говорив упевнено, ніби давно це придумав, лиш тримав ідею в далекому загашнику. Хоча насправді вона ще не оформилася, він лише припускав, прикидав, та думка дуже швидко обростала в його уяві м’ясом.

— Ясно, — повільно промовила Марта. — Але…

— Мені ще не ясно нічого, — буркнув Грак. — Станція, друже Східняк, є стратегічний об’єкт. Там патрулів, що бліх на собаці. Як туди поткнешся?

— Але й народу всякого вештається повно! — парирував Максим. — Ти в цивільному, а я у формі легше загубимося. Транспорт, який їде з міста і в місто, хоч вантажівку, хоч фіру, перевіряють ретельно. За винятком, звісно, військових. Залізничні вантажі — то інше. Вони у вагонах.

— Хочеш спробувати ковзнути в якийсь вагон? — здогадався Грак.

— Авантюра, — зітхнула Марта.

— Якщо на станції є хтось із наших, не так уже й усе погано, — гнув своє Коломієць. — Ешелони йдуть щодня, на Захід і на Схід. Туди, — він кивнув у напрямку, який вважав східним, — женуть награбовані тут харчі, переганяють товарняки з військовими трофеями тощо. Залізти в один із таких вагонів, вистрибнути за Ківерцями.

— Вантажі пломбують.

— Не всі, друже Грак. Є стратегічні, військового значення.

— Таких більшість. Поки відшукаєш, що нам треба, роса очі виїсть, як той казав.

Коломієць рвучко підвівся, усім корпусом розвернуся до Марти, тепер Грак лишився за спиною.

— У нас є хтось на залізниці?

— Вантажником працює чоловік з Організації.

— Один?

— Двоє, — поправилася Марта. — Але ж вони не в одну зміну працюють. Тобто можуть разом, можуть порізно.

— Хто ще?

— На залізницю, коли йдеться про обслугу поїздів, беруть перевірених. Жінка з підпілля працює диспетчером, тільки ж тебе вона не влаштує.

Коломієць розправив плечі, потупцяв на місці.

— Надійні всі?

— Ніби так.

— Ніби?

— Так! — Марта виклично зустріла Максимів погляд.

— Значить, ризикнемо. — Тепер він уже віддавав накази. — Іди на станцію, шукай, хто там є. Вантажники вештаються біля вагонів, на них варта не звертає увагу. Треба зняти пломбу з котрогось вагона, далі — наша справа. Тобі, Марто, доведеться відволікти охорону. Ми з Граком заліземо у вагон. Ніхто так ретельно пломби не перевірятиме. Отак нас вивезе, перед Ківерцями стрибаємо.

Він розумів усі ризики — і все одно зараз дуже тішився з власної винахідливості.

— Як не вийде? — спитав Грак.

— А у нас, друже Грак, у будь-який момент будь де може все зірватися й накритися. Коли так, вихід один — приймати бій. Усе краще, ніж сидіти тут, мохом заростати, чекати, поки вляжеться.

— Хіба я що кажу…

— Отже, погодили. — Коломієць знову розвернувся до Марти. — Тобі треба триматися від нас далі. Хай там як на станції усе пішло — не лізь нікуди. І за будь-яких обставин сама виходь з Луцька вже сьогодні.

— Проти ночі?

— У тебе документи в повному порядку. Родичі в селі є? Ось і скажеш — хтось там хворий, випустять. Кажу ж, поки пильність майора має послабитися. Причини об’єктивні, чуйка в мене на таке.