Біла ніч - Страница 10

Саме цей випробуваний хід НКВС збирався застосувати й до Голяка. На нього не робилося жодного навмисного розрахунку. Просто правий Нечаєв. Кожен навернений на бік влади місцевий житель з огляду на стан, коли з-за кожного дерева чи рогу будинку цілиться автомат і може вилетіти граната, важить дорожче від золота.

Утрутився капітан Орлов — і, як показав розвиток ситуації, зробив на краще.

Під кінець лютого, місяць потому, як за розпорядженням із Москви та Києва почалося блокування бунтівних територій, недалеко від села Купки упівці налетіли на автоколону. Операція, як удалося встановити потім, готувалася бандерівцями настільки старанно, наскільки це було можливо. До того ж вона була дуже ризикованою: колону атакували сили, чи не втричі менші, ніж мав противник. Аналізуючи все, що сталося, та складаючи доповідну записку вищому керівництву в Москву, майор Полинін наголосив: зухвалість бандити вважали виправданою. Адже в такий спосіб і показують, що мають іще силу, і заразом підкреслюють слабкість ворога, який більший числом. А їхня пропаганда потім подавала все як акт відплати.

Розмірковувати можна скільки завгодно. Пояснення Полиніна, як слід було чекати, вище керівництво не сприйняло. На нього накричали по телефону, і пощастило, що цього разу обійшлося без догани, усної чи письмової. Майор зібрав офіцерів і виписав чортів, більше випускаючи пару, ніж очікуючи реальних результатів. Проте Орлов у своїй звичній манері жодних наказів не чекав.

Він сам прийняв рішення.

За дві години село Купки було оточене його автоматниками.

Кількох чоловіків — не розбираючи, просто тих, на кого показав капітан, — витягнули, у чому були, з хат і розстріляли на місці за пособництво бандитам. Ефект вийшов блискавичний: якась перелякана жіночка прибігла до пана-товариша офіцера й попросила слізно не чіпати всіх підряд. Указала на тих односельців, які справді підтримують зв’язки з лісовими хлопцями. Отих, каже, беріть, чого іншим, невинним, через них страждати.

Серед названих була Ярина Голяк.

Швидко провівши там, на місці, перший допит і особисто зламавши дівчині кілька пальців на руках кованою підошвою чобота, Орлов звелів доправити її в Луцьк, де з нею хай уже розбираються ті, кому належить. Усіх родичів Ярини за наказом капітана вигнали без речей, дозволивши тільки вдягнутися й узяти гроші, у кого є. Запхали у вантажівки й теж вивезли — чекало відселення, такі речі вирішувалися дуже швидко.

Наступного дня Михайло Голяк, нібито мирний залізничник, сам прийшов до Полиніна, попросив відпустити своїх, передусім — Ярину. Натомість зізнався: далі працює на підпілля, має завдання легалізуватися.

У своїй практиці майор подібні випадки вже мав. Тому не здивувався, лише зацікавився. Звичайно, Голяк підставив себе, бо прийшов у відділ НКВС серед білого дня, не криючись, і його могли побачити. Проте сам Михайло й підказав відповідь: за сестру клопочеться, то ж кому треба стане відомо. Не міг же він сидіти біля жінки, знаючи, що сталося з родичами. Погодившись, Полінин, тим не менше, звелів йому більше так відкрито не з’являтися. Далі з ним триматимуть зв’язок, але отак, відразу, ніхто нікого не відпустить. Голяк повинен це зрозуміти, і торгуватися нема смислу.

Коли той пішов, майор зачинився в кабінеті й почав думати, яку користь міг би мати з новоспеченого агента. Сам Голяк — лише одна ланка, і не найважливіша. Ланцюг, який може потягнуся, напевне, має обмежену довжину. Конспірація в підпіллі була на вищому рівні, тут Полинін віддавав бандитам належне. Не виключено також — візит Голяка та його зізнання можуть бути частиною плану їхньої Служби безпеки. Складну комбінацію, яка передбачає засилання шпигуна, відкидати не варто. Та все ж майор давав цьому припущенню мінімальний шанс. Швидше за все, Орлов своїми діями спровокував Голяка, сам того не розуміючи. Аби не капітан, глибоко законспірований ворог і далі сидів би під боком. Не єдиний — та на одного менше.

Полинін звелів узяти Голяка під нагляд, щоб усе ретельно перевірити. Водночас треба зробити так, аби тримати його на короткому повідку й сильніше затягнути зашморг. Тож частину родичів, нічого не кажучи, відпустили. Тих, кого лишили, перевели до інших заручників. Їх узяли ще раніше, теж у відповідь на одну з бандерівських акцій. Так майор переконав свого нового агента — з ним рахуються, він має тепер сам довести, наскільки може стати корисним. Ярину тим часом залишили в тюрмі, проте мордувати допитами перестали. Полинін пообіцяв згодом улаштувати дівчину в лікарню, теж при в’язниці, бо з нею ситуація особлива, і Михайло мусить визнати: таки має романси з бандитом, як не крути.

У відповідь Голяк пояснив: відомості передає особисто хорунжому Східняку, від нього приходять зв’язкові. І Федора Полиніна зацікавив незвичний псевдонім. Запитав, чи знає Михайло про хорунжого більше. Почув у відповідь — не дуже багато, та особистість усе ж прикметна. Справді, звідкись із тієї України, здається, з Полтавщини. Гуляють чутки, до війни служив у радянській міліції, за щось судили, розжалували, посадили в тюрму чи табір, хтозна. Потім якимось дивом потрапив до УПА, досить скоро здобув пошану, ходив минулої осені рейдом кудись на східні терени. Командує летючою групою, яка розходиться й сходиться в потрібний момент заради мобільності. Ну, щоб важче зловити.

Якби не згадка про міліцію, майор знизав би плечима. Тактика не нова, нічим особливим цей Східняк не вирізняється. Ганяти його, як інших. Але дивна історія хорунжого зацікавила. І, узявши невеличку паузу, Полинін вирішив дізнатися, хто ж ховається під таким псевдонімом. Часто справжніх прізвищ та імен своїх побратимів вояки й підпільники не знали. Тим більше, якщо не були знайомі близько. А Голяк твердив: упізнає Східняка, як зустріне. Проте як його звати, чорт знає…