Біла ніч - Страница 9

— Так точно.

— От завів. — Полинін розтягнув губи в усмішці, хоча очі не сміялися, далі кололи наскрізь. — Матимемо в цих краях інше місцеве населення, і то дуже скоро. Поговори з Орловим якось, випийте разом, багато розкаже. З вересня тут, на нього, кажуть, бандери вже персонально полюють. А люди завжди тягнуться до тієї влади, яка припиняє війну. Радянська — за мирне життя, відбудову й розбудову. Хто цього не розуміє — ворог. Чи ти пропонуєш інший шлях роботи з народом?

— У деяких випадках треба більше лояльності. Тут специфіка не така, як у регіонах, де служив раніше.

— Упертий. Ну, теж непогано. Значить, будеш уперто виявляти ворогів і наводити лад. Маєш завдання: до завтра склади план оперативних заходів, покажеш мені. Утягуйся, утягуйся активніше. Вільний.

Козирнувши, капітан чітко, по-військовому повернувся, до виходу рушив стройовим кроком.

— Нечаєв.

Зупинився, завмер, повернувся. Дивиться прямо.

— І подумай про того, хто називає себе Східняком.

— Коломієць Максим?

— Він самий. Говорили про нього, та й матеріальчик підібрали. Не місцевий же. А популярний. Пшик. Летить твоя теорія, психолог…

Уперше Федір Полинін почув про хорунжого Східняка наприкінці лютого.

Тоді ж йому особисто вдалося завербувати Михайла Голяка. Сталося це, як часто трапляється в його роботі, випадково. Коли заступив на посаду, отримав від попередника своєрідний спадок — капітана Орлова. Його тут за очі називали шаленим, і керівництво віднедавна давало йому накази заднім числом, на паперах. Орлов сам знав, чого від нього вимагають. Звітував про виконання, ставлячи Полиніна до відома: має інформацію, оперативно відреагував, усе зробив, затримано стільки, ліквідовано стільки. Керована ним група показувала найкращий результат по всій області, тож Орлова не чіпали, багато на що заплющуючи очі.

Шалений мав на всі свої дії карт-бланш та індульгенцію водночас.

Саме Орлов, не бажаючи того, змусив Голяка з’явитися з повинною.

На той час його, як того вимагали інструкції, не чіпали. Тих, хто виходив із лісу та складав зброю, відгукуючись на обіцяну амністію, попервах не викликали на допити. З’ясувавши особу й перевіривши, що ця людина — та, за кого себе видає, її реєстрували, потім видавали документи й лишали в спокої. Звісно, тримали під негласним наглядом.

Проте частина тих, хто здавався, справді була втомлена війною. Чоловіки хотіли працювати й турбуватися про родини. Нелегальне життя вимотувало нерви навіть тим, кого вважали стійкими й незламними бійцями. Тож не дивно, коли вони, відіспавшись у теплих помешканнях на сухих ліжках, починали шукати служби, яка гарантувала харчовий пайок, статус і яку не яку стабільність.

Можна лишатися в селах і там працювати у відроджених колгоспах. Але це — смертний вирок, і рано чи пізно таких «колгоспників» знаходили вбитими, особливо якщо чоловіки погоджувалися на посаду в місцевих адміністраціях. Перебиратися в міста, таким чином, виглядало безпечніше. Їм виділяли службові квартири, хтось діставав кімнати в гуртожитках, а в когось у містах лишалися родичі. У таких випадках хоч і жилося в тісняві, зате статус радянського службовця гарантував сякий-такий захист та, що важливіше, більший доступ до продуктових карток.

Як докладали Полиніну оперативні джерела, Михайло Голяк зі своїми сільськими родичами не вжився. Рідна, молодша, сестра спершу приховано, не про людське око, а потім — уже не озираючись, проклинала брата, називаючи зрадником. За зібраною Орловим інформацією, Ярина Голяк мала коханого в одному з бандерівських відділів і, вочевидь, тримала з ним зв’язок. Регулярний чи ні, НКВС ще мусив з’ясувати. Поки ж Ярина показала Михайлові на двері.

Тридцятитрирічний чоловік, зібравши валізу, подався прямо до Луцька. Тут, оббивши пороги, улаштувався робітником на залізницю, і дуже скоро підженився до місцевої бездітної вдови, молодшої за нього на десять років. Зібрали відомості й про неї. Побралися в сорок першому, навесні, а за два місяці почався німецький наступ, молодого мобілізували й він відступив разом із Червоною армією. Потім від нього три роки ні слуху ні духу, і аж коли Червона армія повернулася, з нею прийшов якийсь їхній давній знайомий. Він і приніс молодиці сумну звістку: вдова вона вже давно, чоловіка накрило німецькими бомбами ще в липні сорок першого.

Молода жінка звикла бути сама, тому не надто й здивувалася. Просто відчула себе вільною й почала активно шукати, на чиє б плече обпертися. Їй пощастило за німців не замазати себе ані інтимним, ані жодним іншим зв’язком з гітлерівцями. Працювала в пральні, трималася тихо, виживала, як могла. Ось до неї й підселився Голяк.

Тепер за віком він підпадав під чергову хвилю мобілізації. Але вчорашніх бандерівців у подібних випадках ретельно перевіряли — існувала окрема інструкція не допускати у війська агентуру, що розкладатиме армію зсередини. Прецедентів Полинін мав скільки завгодно. Ще коли служив на фронті, отримував рапорти щодо українців, які вперто не хочуть воювати, по можливості саботують, шукають зручної нагоди дезертирувати і взагалі найменш лояльні до країни, яку мають захищати зі зброєю в руках. І це ще були так звані східняки. Народ, який до початку війни з німцями вважався досить лояльним до радянської влади. А виявилося: за першої-ліпшої нагоди вони готові були як не переходити на ворожий бік, то просто шкодити. Що вже казати про галичан із волиняками…

Через те майор Полинін особисто писав у військові комісаріати накази й рекомендації в деяких випадках не квапитися з мобілізацією тих, котрі здалися добровільно. Спершу їх мали старанно перевірити. І потім, у разі чого, використати призов до війська як додатковий інструмент тиску. Мовляв, ідеш служити, бо Червона армія переможно наступає, потрібні свіжі сили, і хтозна, чи пощастить вижити, коли за ціною під час наступу не стоять. Та є інший варіант: лишаєшся, дістаєш бронь, за це служиш радянській владі віддано, справно, старанно. На таких гачках удавалося тримати якусь частину чоловіків.