Біла ніч - Страница 15

— Підстава?

— Га?

— Питаюся — на якій підставі ви порушите наказ. Самі ж чули, ось перед вами старший сказав — ми ще не присягнули. Тому, згідно із законом, поки вважаємося цивільними. Нічого такого проти влади жоден із нас не говорив і тим більше — не робив. Бо таких знають, і забирають не у ваше військо. Значить, якщо ми не заарештовані, наказам можемо не коритися.

Поки Антонюк говорив, старшина поволі отямився. Пістолет не заховав, але почав ним гратися, крутячи й злегка підкидаючи в руці. Коли Яків замовк, старшина гмикнув, знову сплюнув, тепер уже — у бік невдоволеного.

— Ти, мужик, не розумний. Помилився я. Ти — дурило. І всім тут показуєш дурний приклад. Хіба забув — війна! А я на території збірного пункту представляю твою законну владу. Це значить, Яків Антонюк, я тебе, як військовий і представник влади, можу розстріляти, навіть якби ти був без ноги й тебе б не брали в армію. Причин — мільйон.

— Капітан перед вами говорив…

— Мовчати! — перервав старшина. — Не капітан, а товариш капітан! І мало що й кому він говорив! Де ти тут капітана бачиш? Його не буде, усі питання до мене! А я тобі все сказав! Тебе, — він тицьнув на Якова дулом, — і будь-кого хто завгодно може розстріляти за найменшу непокору! Хіба ти не зрозумів досі: під час війни непокора владі прирівнюється до зради? Коли ти вже таке теля, то я ось усе розтовк. І тобі, і всім іншим. Питання!

Над головами зависла тиша.

— Я тутешній, — промовив Антонюк глухо. — Он там моя жінка з дітьми. І то все жінки з нашого села. Вони їсти принесли. Де тут порушення? Хіба не можуть передати?

Старшина озирнувся на мовчазний жіночий гурт, наче ось щойно побачив, потому повернувся назад, крекнув:

— Чому — не можуть? Можуть. Але не положено.

Гордий із самого себе, він розвернувся до жінок усім корпусом. Автоматники розступилися, ніби так його було гірше видно. Заховавши пістолет у кобуру, старшина повторив, тепер уже для інших глядачів:

— Чули все? Не положено. Ідіть по хатах. І дітвору сюди більше тягати не треба.

У жіночому гурті мов бджоли загули.

— Права не маєте! — вигукнула одна з жіночок. — Вони не арештовані!

— Та навіть арештованим побачення дозволяють і передачі, хіба забула! — пролунало у відповідь.

— У москалі забрили. То, вважай, арештували, — додав хтось із гурту.

— Уляно, пощо дітей привела! Забирай геть! — крикнув Антонюк.

Дружина не послухала. Навпаки — рішуче вивела їх поперед себе, хлопчикові тицьнула в руки невеличкий клумак, а коли заговорила, голос задзвенів:

— Ми нічого поганого не хочемо! Поїсти принесли людям! Навіть німаки пускали нас полонених годувати! І ми всіх годували! Ваших, червоних, так само, і ляхів теж! А ті ж нас тут різали й убивали!

— Уляно!

На його вигук жінка знову не звернула увагу, далі вела своє:

— Бабів боїтеся — діток пустіть! Хай вони все передадуть! Ми тут постоїмо! Чи ви з дітьми будете воювати? Уже скоро рік ячите нам про справедливу владу! Де вона, де?! Ходіть усі!

Махнувши рукою, Уляна закликала жінок ступити ближче до огорожі.

За мить через дріт летів перший клумак.

Автоматники відреагували на різкий рух, натиснувши на спуски. Спершу не витримав один, його в унісон підхопив зовсім молоденький, що стояв поруч. За ним стрельнули інші, але зі свого місця Чотар бачив чітко: саме молодий солдатик не впорався, не підняв дуло, аби черги пішли вгору.

Хлопчик з клунком закричав і осів, завалюючись на бік.

Солдатик утупився в нього, опустив автомат, вирячив очі.

— УБИ-И-И-И… — усі жіночі голоси злилися в один, до нього домішався дитячий плач.

— Гадюка! — заревів Антонюк, сіпнуся на солдатика, та інший, котрий поруч, старший і досвідченіший, збив чоловіка прикладом. Коли той упав, ударив згори. Раз, два, більше не встиг — Якова спритно оточили, прикрили від ударів.

Старшина знову висмикнув пістолет із кобури, пальнув у повітря, рявкнув:

— Стояти! Відставити! Забрали зброю, вашу мать! Подуріли!

Чомусь подіяло — жінки стихли, відступили далі, тільки Уляна сиділа біля підстреленого хлопчика, поклавши синову голову собі на коліна, а донька поруч сіпала маму за лікоть, тихенько підвиваючи.

— Бачите, до чого довели! Якого хера полізли! Сидіть собі тихо! — розходився старшина, далі видавши, як на Чотаря, зовсім уже дурне: — Хіба тут голодом морять? Дурні ви баби! Шкоди тільки наробили! — І відразу, без переходу, ступив до солдатика, затопив у пику: — Не бачиш, куди смалиш? Мене під трибунал підводиш? Ти сам туди підеш, рачки полізеш!

— Товаришу старшина…

— Мовчати! — Від безсилої люті той тупнув ногою, розбризкуючи багнюку. — Забрали б уже вас усіх звідси швидше! Ненавиджу, як набридли, осточортіли, остогиділи хохли!

— Уляно! — знову вигукнув Антонюк, хоч його негайно затюкали.

— Яшко, живий! — озвалася Уляна. — Дихає, Яшко!

На старшину новина подіяла так, ніби другим сильним ударом його привели до тями. Забувши про солдатика, він стрепенувся, крутнувся на каблуку, ступив до огорожі майже впритул.

— Везе ж тобі, бабо! Усім тут пощастило. Не лізь, куди не треба. Чула, мужик сказав — дітей бережи. А ти?

Уляна підвела голову. Далі сиділа, пестила рукою сина, який уже отямився від шоку й розплющив очі, тихенько стогнучи. Дивлячись прямо на старшину, розділена з ним колючим дротом, сказала, мов плюнула:

— Ненавиджу.

Прозвучало, як минулого разу, голосно й дзвінко. Чотареві навіть здалося — луна пішла.