Біла ніч - Страница 16

Клацнули автоматні затвори.

Хтось із жіночого гурту знову зойкнув.

Старшина вкотре сплюнув, копнув клумак, що валявся поруч, махнув рукою:

— Та горіть ви всі вогнем! От же ж блядство! Чорт із вами, баби, підходьте по черзі. Ви, — глянув на автоматників, — стали в ряд, зробили коридор. Отуди, між вами, хай кидають. А ви, — розвернувся до мобілізованих, — так само по одному підходьте й беріть свою шамовку. І все, більше ніхто ні з ким не говорить. Виконуйте!

Поки вартові ставали у два ряди, старшина, згадавши щось, тицьнув у ще осоловілого солдатика:

— Ти.

— Так точно, товаришу старшина! — виструнчився той.

— Що «так точно»? Прізвище твоє забув.

— Рядовий Яблочков!

— Як?

Це справді прозвучало кумедно.

— Яблочков, — повторив солдатик, для чогось додавши зовсім не за уставом: — Ваня.

Старшина похитав головою, поклав пістолет, застебнув кобуру.

— Ось що, Ваня Яблочков. Біжи бігом ось до жінки. Дай індивідуальний пакет, хай малого перев’яже. Сам звідки?

— Рязанський. — І тут же, з погано прихованою гордістю, додав: — Село Константиново, чули?

— Хріна мені про кожне село чуть?

— Так у нас же в селі Єсенін народився!

— Куркульський співець ваш Єсенін. Нам політрук казав, — відмахнувся старшина, але обстановка від цього вже відчутно розрядилася. — А ти, рязанський, коли із села, то даси коневі раду. Он там, біля будки, — кивок у бік нашвидкуруч зведеної караулки, — віз стоїть, запряжений. Сам пацана до фельдшера завезеш, потім доповіси.

— А мене не приб’ють? — ляпнув солдатик.

— Приб’ють — не доповіси, — зовсім уже по-простому, ніби переводячи подих після важкої роботи, сказав старшина.

І сплюнув, утративши враз інтерес до всього довкола.

Цвяшко знову підсів до Чотаря, коли табір поволі огорнули сутінки.

— Тримай картоху, — простягнув йому картоплину в кожушках, а коли Мирон узяв, видобув із кишені потовчене яйце, почав лупити.

— Ти так на все глядів, наче радів, — сказав Чотар. — Подобається?

— Еге. — Степан посміхнувся, та знову застогнав, торкнувшись вільною рукою пошкодженого рота. — Щось москалі ниньки добрі. Мене, бач, пожаліли. Дитину не добили, Яшко живим лишився. Бережуть.

— Оце тішить?

— Мене, Мироне, тут нічого не радує. — Він намалював рукою в повітрі неправильне коло. — Тому я й тікав не знати куди.

— Недалеко забіг.

— А тобі наче це до душі. Ну, що зловили мене й боки нам’яли.

— Дурило. — Чотар відкусив шматок картоплини.

— Ти сильно вумний, як вутка. — Цвяшко висипав біля себе яєчні лушпайки, навернув зверху носаком чобота землі. — Хоча… Може, і мудрий. Я тут чув, можуть завтра пропонувати записуватись у самооборону. Місцеву. Залізно на фронт не поженуть.

— «Яструбки»?

— Отож. Хочеш — давай.

— Мо’, з тобою вдвох? До пари?

Степан куснув яйце непошкодженим краєм рота, обережно прожував, знову скривився. Мирон після короткої паузи шарпонув його за лікоть.

— А може — той? Завтра рано рвонемо?

Цвяшко закашлявся від несподіванки, ледь не вдавившись. Чотар постукав його по спині.

— Чого ти?

— Нічого. — Степан перевів подих.

— Злякався?

— Краще скажи, чого це раптом надумався. Сидів собі тихенько — і мов з дуба впав: гайда, мовляв, разом. Чому я маю тобі довіряти? Ти хто такий узагалі?

Мирон знітився. Це вже скидалося на допит — після повернення комуністів його викликали до районного управління НКВС. Навіть переночував у камері, де досвідчені люди заспокоїли: було б щось, відразу б забрали в область і говорили б інакше. А так для порядку допитували всіх без винятку, хто пережив німців і лишився живий, не примкнувши до жодного підпілля, хоч більшовицького, хоч повстанського, і не воюючи ані за червоних, ані за українських партизанів.

Та аж тепер Чотар мав зрозумілу для себе відповідь на подібні питання.

Ще рік тому можливо було лишатися нейтральним. Ані за тих, ані за сих, сам за себе, чим Мирон потайки пишався, хоч уголос намагався не говорити. Нині ж Степан Цвяшко, якого він до сьогодні знати не знав, заганяє в кут, пропонуючи зробити, нарешті, вибір.

— Підсів — значить, довіра є. А в мене тут родичі. Як удасться втекти — їм попаде. Але якщо не вдасться, уже за тиждень мені дадуть автомат. — Чотар стишив голос, від цього сказане звучало лиховісніше, немов тяжкий вирок. — І будемо ми, як оцей рязанський Ваня Яблочков. Тільки воно, бач, дурне. Тисне на гашетку й не думає. А ти маєш думати, як не крути. Цей без наказу пальнув, з переляку. Тобі накажуть стріляти в жінок і дітей. Перед цим присягу складеш. Ну, що робитимеш?

— Ішов би ти в дупу, — видихнув Цвяшко. — Без тебе знаю. Але й тікатиму сам.

— Я піду, куди скажеш. Тільки ти, Степане, уже там. І всі, кого тут зібрали.

— Давно змикитив?

— Так казав же — недавно. Аби раніше склав, що до чого, давно б у ліс подався. Та й тепер не пізно.

Чотар, швидко роззирнувшись навсібіч, повернувся до Цвяшка, видихнув у лице, заводячись:

— Хочеш іще? Питав мене, у чому річ? Я тобі скажу. Навіть не в родичах. У багатьох, хто по лісах ховається та із совєтами воює, рідні живуть собі, й не чіпає їх ніхто. Хай до часу. Тільки ж усіх однаково не вивезуть звідси. Ну не буває такого! Знаю, куди йти, кого шукати, до кого постукати, аби заховали. Далі — що? Сидіти в криївці, у підвалі, без сонячного світла — скільки? Місяць, рік, два? До кінця життя? Ті, хто нас ховатимуть, ризикують більше, ніж родичі.