Біла ніч - Страница 20

Патрульні в людей не стріляли — лише кілька пострілів у повітря. Мабуть, самі не хотіли ризикувати, бо, як устигла пересвідчитися Клавдія, вулиця правила бал у раптово спорожнілій Москві. Влади не було, а вулиця встановлювала власні закони. Відбити втікачів удалося, хоч їхній скарб військові мовчки дозволили забрати. Чоловіка це влаштувало, він силоміць заштовхнув дружину, вже без хутра, у порваній сукні, назад у салон і рвонув уперед.

Ту ніч Клавдія не спала, боячись, як би не почали ломитися у двері. Наступного дня переконалася: страхи мали під собою підстави. Дійшовши таки до приятельки, яка мешкала недалеко, почула від неї: мовляв, уночі вбито двох офіцерських дружин, причому одна була заміжня за вищим чином НКВС. Люди палять документи, а в перукарні, які ще дивом працюють, не пробитися: жінки роблять зачіски, черги стоять на тротуарах, наче за хлібом.

— У багатьох розв’язалися язики, Клаво. — Подруга говорила на диво спокійно. — Кажуть, німці вже в Хімках, не сьогодні — завтра будуть тут. Боятися їх не треба, бо страшніше, ніж у тридцять сьомому, вже не буде.

— Що ти таке плетеш! — шикала на неї Клавдія, та приятелька відмахувалася:

— Сама подумай. Розплющ очі. Чим, по-твоєму, займався твій чоловік або мій? Нехай він тоді ще в органах не служив, бо мій так само. Але ж їм тоді місця розчистили. Ти забула, як «Правда» друкувала смертні вироки? Переживемо.

— Гітлера? — Клавдія робила круглі очі.

— Так он Париж переживає. Москва теж вистоїть.

Вона не хотіла це слухати, навіть не витримувала — затуляла вуха. Не допомагало. Реальність стрімко вторгалася, руйнуючи за короткий час усе, у що Клавдія вірила та до чого звикла. З чоловіком не було жодного зв’язку — Полинін служив десь в особовому відділі, за його ж словами, наводив порядки на фронтах, борючись із дезертирством та іншою зрадою. І в ті моторошні дні зради не бракувало в самій Москві, але Федір дав про себе знати вже в листопаді. Та навіть не маючи поняття, де чоловік і чи живий, їй не стріляло в голову втекти разом з усіма. Хоча б через те, що на іншому, новому місці себе просто не уявляла.

Тепер доводиться приживатися в Луцьку.

А тоді, чотири роки тому, в жовтні, коли Полинін був невідомо де, Клавдія не знала, що робити, поруч якось так сам по собі з’явився той лейтенант медичної служби.

За два наступних роки було ще троє, теж офіцери.

Майор Полинін знав лише про останнього.

Дружині пробачив.

Його за якийсь час арештували.

Федір повідомив про це спокійно. Пояснив — менше базікати треба, на війні довгий язик прирівнюється до зради. Може, розжалували і в штрафбат запроторили.

Могли й у табір.

Чи — вища міра.

А потім Полинін заговорив з Клавдією про дитину.

— Вам подобається тут?

Капітан Нечаєв знизав плечима.

— Ваш чоловік, Клавдіє Артемівно…

— Скільки можна! Я не схожа на Артемівну!

Кажучи так, вона грішила проти істини. Дзеркало ясно показувало — свої тридцять їй не даси, щонайменше — під сорок. Але війна не молодила нікого. Ось, наприклад, Марту вважала ровесницею, а їй лише за двадцять перевалило…

— Знаєте, ви дружина мого начальника. Старшого за званням. Я не можу, не маю права на фамільярності.

— Як для не лише підлеглого, а й колеги мого чоловіка ви занадто… як би це сказати… Манірний.

— Тобто?

— Інтелігентний. — Клавдія всміхнулася.

— Хіба в нашій роботі не може бути, як ви сказали, інтелігентних людей?

— Чому. Можуть. Поки не почнуть цю роботу.

Вона віднедавна не боялася ступати на слизьке й навіть сама час від часу дозволяла собі провокувати чоловіка. Уже навчилася надавати кожній небезпечній за змістом фразі іншого, переважно нейтрального звучання.

— Даруйте, Клавдіє Ар…

— Клавдія.

— Так, Клавдіє. — Капітан пристав на її гру, якщо це, звісно, була гра. — Не зовсім вас розумію. Ви хочете сказати, що наша служба якось псує людей, котрі вважають себе порядними й інтелігентними?

— Зникає ілюзія білих рукавичок. Ну, хіба можна стояти на сторожі безпеки держави й при цьому не забруднити рук? І варто усвідомити: маєте справу не з тим брудом, від якого потім можна легко відмити руки.

— Я не такий наївний, яким ви мене бачите. Зрештою, бачив усякого й приймав, повірте мені, не дуже делікатні рішення.

— Чого ж, вірю, — зітхнула Клавдія. — Через те називати дружину старшого за званням на ім’я — не найбільший гріх нинішнього часу. Домовмося про це.

— Добре, — легко погодився Нечаєв. — Але в такому разі я — Андрій. Таке просте ім’я.

— Аби не бентежити нас обох, Андрію, то називатимемо одне одного на ім’я, коли ми отак, як зараз. Самі.

…Вони зустрілися випадково, біля замку Любарта. Квартиру Полиніну виділили в центрі, в одному з уцілілих будинків на вулиці, яку тут за звичкою називали Ягеллонською. Дізнавшись від нових знайомих, що Марта живе десь у Гнідаві, подумала — у чорта на рогах. Та потім освоїлася й переконалася: дійти туди можна хвилин за двадцять, і піша прогулянка була приємною. Клавдія могла йти коротшим шляхом, та щоразу навмисне робила гак. Їй подобалося ходити саме тут, повз давні мури. Від холодного каменю віяло чимось справжнім, відчуттів вона не могла собі пояснити, а після кількох спроб уже й не хотіла.

Досить того, що міцна стіна додавала їй втраченої за роки війни впевненості будь у чому взагалі. Лише заради того не варто шкодувати, що переїхала з Москви в хай старовинне, не звичне окові, та все ж не близьке за духом, до того ж — виклично провінційне, як вона вперто вважала, місто. Та інакшого вибору все одно не мала.