Біла ніч - Страница 21

— Ми не самі, — з усміхом заперечив Нечаєв. — Люди ж кругом.

Вони саме йшли повз базар, і слова прозвучали двозначно.

— Я фігурально, — виправилася Клавдія, і щоб далі не гратися в слова, різко змінила тему: — Ви кудись по службі?

— Я, власне, на службу. Звітуватиму вашому… тобто… товаришеві майору.

— Про успіхи?

— А, нема чим похвалитися, — відмахнувся Нечаєв. — Тут інша специфіка. Не так у конкретному місті, як загалом у краї.

— Ви теж помітили? — Клавдія трохи вповільнила ходу. — Знаєте, мені теж непросто. Тобто… — Вона знову замовкла на коротко, обдумуючи, як правильніше сказати. — Я за ці півроку звикла. Але дивна річ.

— Яка?

— Ну… Щоразу, коли мені так здається, неодмінно трапляється щось, що доводить: мені не скоро вдасться добре розібратися в тутешніх звичаях. Хоча… Ніби нічого особливого. Такі самі люди. Як кажуть, брати-слов’яни. Російською погано говорять, при тому, що до війни сюди відряджали, я чула, десятки вчителів. Більше польську розуміють, навіть німецьку.

— Це погано?

Клавдія наморщила лоба.

— Напружує. Враження, наче до собак говориш.

— Ох і порівняння у вас!

Вона знітилася, зрозумівши: знову бовкнула не те, що справді хотіла сказати.

— Андрію, я не те хотіла сказати.

— А що?

Їй здалося, що капітан грався з нею. Точніше, ловив на різних дурницях, будуючи потім якусь власну гру. Майор Полинін останнім часом теж грішив подібним. Хоча до того, як про все дізнався, Клавдія нічого такого за чоловіком не помічала.

— Собака розуміє майже все, що ви до неї говорите, — пояснила спокійно й стримано. — Навіть готова слухати вас, виконувати ваші накази. Проте у відповідь нічого сказати не може. Або ластиться, або гарчить.

— Аналогія приймається, хоча щодо цілого народу…

Нечаєв кахикнув, зупинився, щоб прикурити. Клавдія почекала, потім, коли рушили далі, мовила:

— Згодна, звучить не дуже. Та хіба лише я порівнюю людей із тваринами? Кажуть же — вірний як собака. Або — злий як пес. Чи ось: боягузливий мов заєць, хитрий наче лисиця, гидкий що жаба.

— Не такі вони вже гидкі.

— Бр-р-р! І тим не менше, сприймайте моє порівняння саме так. Як байку.

— Тим більше, що наші враження й оцінки тотожні. Просто дотепер не мав, із ким отак запросто це обговорити.

Вони дійшли до потрібного Клавдії перетину вулиць, одна з них повертала до мосту через Стир. Звідси над дахами, між телеграфними стовпами, удалині добре проглядався гострий шпиль костелу.

— Ось і поговорили. Далі мені туди.

Вона кивнула праворуч, у напрямку сірих мурованих сільських будинків.

— Секретні справи? — підморгнув Нечаєв.

— Та ну вас! — Клавдія легенько хлопнула його затягнутою в тонку рукавичку долонею по плечу. — Ви всюди бачите секрети.

— На те й секретна служба, — картинно розвів руками капітан.

— Там далі живе Марта, наша… моя праля. Дружина одного офіцера з комендатури порадила.

— Отже, спільну мову з місцевим населенням ви все ж таки знайшли.

— Дівчина грамотна, на диво привітна. Таке враження, ніби на неї вовком дивляться через те, що пере офіцерським дружинам. Тільки заробляти на життя — не злочин. При німцях, до речі, вона теж прала. Мама в неї тоді хворіла. Недавно померла, так Марта сказала.

— І жінка майора державної безпеки, великого цабе тут, у Луцьку, отак, сама, ходить до пралі?

— Це рішення Федора… Макаровича. До нього, між іншим, прислухалися.

— Тобто?

— Я свідома того, як усе це виглядає збоку. — Зараз Клавдія говорила сухо, дивлячись Нечаєву в очі. — Офіцерські дружини мають служниць серед місцевого населення. Саме так, служниць, я підкреслюю це. Ми їх так не сприймаємо, бо радянська влада ліквідувала класове суспільство.

— Тепер ви схожі на нашого замполіта.

— Але кажу так, як є, — відрізала вона. — Хтось строчив рапорти подібного змісту в Москву. Мовляв, зажерлися визволителі, багато собі дозволяють на звільнених територіях. Чоловік показував один такий папірець, прізвище затулив пальцем. Якось обійшлося, і не Марта чи такі, як вона, ходять до нас, забираючи й приносячи прання. Одні посилають денщиків, чи як їх там, ординарців. Чоловікових, звісно. Інші, як ось я, ходять самі.

— Тобто щоб не здаватися аж такими пані.

— Це теж. Та важливіше — місцеві дівчата й жіночки не ходять додому до військових. Тим більше — офіцерів держбезпеки. І не мають можливості пронести туди вибухівку чи щось таке. Мій чоловік попередив про це. Відтепер усі, кого обпирає Марта, демократично ходять до неї самі.

Нечаєв кинув недопалок під ноги, розтоптав чоботом.

— Отаке. А я оце говорю з вами й думаю: хоч комусь удалося налагодити контакт із місцевими на принципах довіри. А бач, виявляється, ви ходите до пралі, бо тут навіть прачкам довіряти не можна остаточно. Оце так виверт.

— Дивно, що доводиться пояснювати подібні речі вам, офіцерові НКВС.

— Місцева специфіка, ніколи її не збагну.

— І ще важче вам зрозуміти: у мене не аж так багато справ. Це зайвий, не найгірший привід прогулятися.

— Ілюзія зайнятості.

— Швидше — спроба жити в мирі, наблизити кінець війни.

— Поки останній бандит не вийшов із лісу та не склав зброю, миру не буде.

— Дуже оптимістично. Умієте заспокоїти жінку.

— Я реаліст. Служба така, ілюзіями не живемо.

— Знаю. Дякую, що провели. Бувайте.

Махнувши рукою, Клавдія рушила далі.