Біла ніч - Страница 22

— Заждіть, одну секунду.

Вона повернулася.

— Так?

— Я холостяк.

— Знаю. — Вона посміхнулася.

— Дуже вдало вас зустрів. Недавно тут, сам собі перу. Самі розумієте, як воно виходить у чоловіка. Ще й служба ця… Словом, давно шукаю, хто б мене обпирав. Якщо ви вже довіряєте тій Марті. І якщо не дуже дорого…

— Домовитесь. Ходімо зараз?

— Трохи згодом. Але ловлю на слові. Наступного разу проведете мене. Бо вони тут військових стережуться. А так буде від вас рекомендація.

— Ха. Дружина майора рекомендує пралю його підлеглому. Оригінально й цікаво.

Клавдія простягнула Нечаєву праву руку, переклавши пакунок у ліву.

Капітан легенько стиснув її заховані в рукавичку пальці.

5 Урочище Гірки, район Ковеля

Хорунжий Остап запізнився на добу.

Коли призначалися подібні зустрічі, поправка на час робилася завжди. Ніколи не виключалася можливість, що хтось міг узагалі не прийти. Наприклад, наскочити на засідку, встряти в бій, отримати інше завдання чи загинути. Траплялися випадки, коли на місце здибанки не виходив жоден із відділів. І Коломієць чесно зізнався собі: чекаючи Остапової появи, його вояки нарешті дістали рідкісне щастя — перепочити.

Перед тим ті, хто вцілів під Мокрецем, майже добу кружляли лісом, то тут, то там нариваючись на червонопогонників. Ті, кому вдалося загнати Східняка в пастку, випускати здобич так просто не збиралися. Обклали грамотно, зі знанням не лише справи, а й місцевості. Тож Максим міг дякувати хіба Богові — вислизнули завдяки його ласці, не інакше. До того ж великим щастям вважав те, що більше жодного бійця не втратив, хіба одного легко поранили, але суха гілка глибше дряпає.

Також придалося, що Довбуш іще до війни працював тут у лісництві, тож провів через болото, ще й уночі — ішов упевнено, інші рухалися за ним слід у слід, тихо, на звук. Коли зрозуміли — вирвалися з кільця, Коломієць усе одно не дозволив довго розхолоджуватися: солдати могли розширити коло пошуків. Своїми висновками ні з ким не ділився, та якщо НКВС затялося ловити саме його, Східняка, довго тепер не заспокояться. Адже йдеться не про знищення однієї з бандитських груп. Тут конкретне завдання, і за невиконання можуть намилити шию.

Дозволив перевести подих, коли вийшли з небезпечного району. Хоча зараз для повстанців не було безпечної місцевості, та все ж що далі в ліс, то спокійніше. Принаймні поки що. Сам поспав чотири години, потім розбуркав Грака, разом визначили по карті, де вони точно є. Тут знову вдало: один маршовий кидок відділяв від Ставчан — села, де відділ мав легендовану агентуру та зв’язкових. Грак за звичкою поставив усе під сумнів:

— Воно, може, і добре, друже Східняк. Бо ж людей треба вже погодувати. Та може й так бути, що всі вже в москаля на олівці. Ось же один такий зрадив. Інші так само не святі.

— Голови не мороч, — буркнув Максим, у глибині душі поділяючи його побоювання. — Тоді вже давай через одного паршивого цілу Волинь у зрадники запишемо.

— Цілу — не цілу, тільки ж не за`йди в «яструбки» йдуть.

— Тобі б у нашій СБ служити.

— Та де! Боже збав! Мене так найпершого в зрадники запишуть, тю на тебе!

Але, передихнувши, вояки з’їли залишки харчів. Тож питання вирішилося саме по собі: Довбуш узяв двох, виступили в авангарді, дісталися до Ставчан, провели розвідку й повернулися з хлібом, солониною та картоплею. А ще Довбуш приніс грипс, доставлений два дні тому адресно для Східняка. Звісно, той, хто посилав повідомлення, не знав і не міг знати про засідку, в яку вскочив відділ. Та напевне знав, у яких краях знаходиться група. Значить, раніше чи пізніше на зв’язку з’явиться.

Припущення правильне: Максим справді мав намір потім рухатися на Ставчани.

Про це повідомив командування.

А хорунжий Остап, маючи однаковий із ним ранг, за статусом був вищий. Цього досвідченого командира Головний штаб Волинської округи наділив більшими й ширшими повноваженнями. Зокрема, він мав право приймати рішення сам, на власні розсуд і відповідальність, не узгоджуючи з керівництвом. Коломєць, своєю чергою, принципово не гнався за вищими посадами. Чудово розумів: значення має лише те, що ти робиш і як воюєш.

До вказаного в грипсі урочища дісталися за один перехід. Тут іще раніше облаштували базу, знайшлися сухарі й тушонка. Уже на місці Максим нарешті дозволив людям випити — горілку роздобув у селі. Пияцтва загалом не заохочували, та у відділі Східняка воно й не було постійним. Вояки могли випити з нагоди свята, поминаючи полеглих, найчастіше — коли боліла рана, адже лікували в польових умовах, або ж перед сном. Тим, кого поставив на варту, не перепало, узяли своє, як змінилися.

Отак і перебули добу.

Ті, на кого чекали, з’явилися на світанку. Бійці виглядали не менш змученими. Проте сам командир тримався так, ніби ладен не спати по кілька діб. Може, так і треба. Проте ця риса, якою багато хто відверто захоплювався, а молодші один час намагалися навіть переймати, стримувала Максима Коломійця від тісніших, ніж того вимагали тактичні завдання, стосунків із Данилом Червоним на псевдо Остап.

Уперше Східняк зустрів його позаминулого літа, коли той зі своїм відділом дуже вчасно прийшов на допомогу. Червоні партизани затискали в кільце вимучений напередодні боєм із німцями загін Хмари, куди потрапив Максим і де пройшов бойове хрещення в повстанській армії. Він був звичайним стрільцем, уже потім дослужився до хорунжого, проявивши себе. Тож Остап не мав особливої потреби з ним говорити. Але вже тоді Коломієць побачив перед собою справжнього воїна. Постава кидалася в очі: такого чоловіка важко було уявити в цивільному костюмі де-небудь у конторі або — на колгоспному полі, з вилами, за складанням сіна в копиці. Так само не міг він бути шкільним учителем, університетським професором чи директором заводу.