Біла ніч - Страница 23

Згодом, перетинаючись з Остапом ще кільканадцять разів, Максим переконався остаточно: побачивши його в піджаку та при краватці, перше, що зробив би, — порадив негайно перевдягнутися. Адже сам на себе він може бути схожий тільки коли одягнений в однострій, під ним — плетений светр. Міцний тулуб обтягувала портупея, галіфе заправлені в офіцерські чоботи.

Вони були майже ровесники. Не маючи змоги витравити із себе міліціонера, Коломієць фіксував особливі прикмети всіх, із ким зустрічався, подумки клянучи за дурну звичку. У Червоного вирізнявся ніс із невеликою горбинкою, коротко стрижене чорне волосся починала бити рання сивина.

Чоловіки привіталися стримано, не обнялися. Коломієць давно знав, що Червоний не грішить сентиментальністю й рефлексії йому не властиві. Він так тримався з усіма, рідко кого наближаючи. Не любив прив’язуватися, бо тим болючішою буде втрата — а втратити того, до кого прикипів, на війні дуже просто й швидко. Натомість сам Східняк волів зберігати між ними дистанцію, бо, розуміючи й приймаючи хорунжого таким, яким він є чи хоче виглядати, усе ж уважав Остапа пихатим, від того — занадто категоричним та певною мірою зарозумілим. Та хай там як він чи хтось інший ставився до Червоного, від того все відскакувало.

Його байдужості до всього, крім боротьби, Максим часом навіть заздрив — інколи дозволяв собі розслабитися та й загалом почувався більш вразливим.

Давши потрібні розпорядження своїм воякам, Остап відкликав Східняка вбік. Вони перетнули урочище, зайшли за пагорб, трохи заглибилися в ліс. Тут Червоний повернувся й без передмов, за своєю звичкою, промовив:

— Перемовин з ляхами поки не буде.

— Так нічого дивного.

— Я кажу не для того, аби когось здивувати.

Коломієць зітхнув. Йому не подобалася Остапова манера вести розмову так, ніби всі довкола мають знати, що він хоче сказати, і приймати це без жодних застережень. Тим не менше, у цьому випадку спеціальних пояснень і не треба. Про можливе перемир’я з Армією Крайовою заговорили невдовзі після початку радянської військової блокади — поляки, ніби змовившись із Червоною армією, почали нападати на українські села, виганяючи з територій, які вважали польськими коронними землями. До того часу війна з польською самообороною не припинялася, лиш взаємні напади могли бути більш або менш інтенсивними. Але тепер уже обом лісовим арміям доводилося протистояти регулярним, ще й спеціально знятим із фронту військовим частинам.

Хто і на якому етапі почав розмову про можливість бодай тимчасового перемир’я з польською стороною, Максим не знав. Кілька разів доводилося стикатися з поляками в бою. Та все ж здебільшого він, як правдивий знавець звичаїв саме радянської влади, міг принести й приносив більше користі, воюючи проти НКВС та зриваючи плані москалів. Проте доходили чутки про періодичні спроби окремих командирів почати переговори з польською стороною на Закерзонні. Згодом дізнався: Головна Команда УПА хоч і не давала з цього приводу офіційного наказу, проти подібних ініціатив на Волині не виступає.

Щоправда, успіху в перемовинах тут так і не досягли.

Навіть більш досвідчені командири, вихідці з місцевих, у різний час у розмовах із Коломійцем не покладали великих сподівань на спроби знайти спільну мову з поляками. Та й сам Східняк за майже два роки встиг переконатися: домовитися не лише з Армією Крайовою, а й з мирним польським населенням не вийде скоро, якщо вдасться колись узагалі. Звісно, Максим знав про окремі випадки, коли поляки переховували українців і навпаки. Та зазвичай дружби між ними не було, і Коломієць уже облишив спроби зрозуміти причини й шукати якихось рішень.

Раніше він знав про спроби керівництва організації сісти за стіл переговорів з угорцями. Та до спільних бойових дій не дійшло, бо Червона армія почала наступати так стрімко й безжально, що плани довелося терміново змінювати обом сторонам. Але коли йшлося про поляків, ті заявили претензії на територію, що входила в довоєнні кордони Польщі. Москва гралася до останнього, натякаючи на таку можливість, аби заручитися лояльністю польського населення під час війни. Та в останній момент Сталін лишив установлені 1939 року кордони. Натомість полякам пообіцяли частину земель, які раніше були німецькими.

Це був мозоль, на який давили весь час.

Хто-хто, а Коломієць, колишній працівник системи, з якою тепер воював зі зброєю в руках, чудово розумів: обдурять. Проте пояснювати це полякам — марна справа. Він просто дивувався рішенню командування зробити бодай півкроку й першими простягнути руку лютому ворогу заради спільного протистояння ще лютішому.

— З нашого боку зголошуються йти командири, яких уповноважує вище керівництво, — між тим вів далі Червоний. — Ляхів же доводиться постійно вмовляти. А як домагаєшся, то приходять ті, хто не має жодних повноважень. Повіриш, іноді кортіло просто на місці покласти таких.

— Та повірю, чого ж.

— Дарма час гаємо.

На це Коломієць промовчав, а Остап і не чекав якоїсь відповіді, сказав, ніби підводячи риску:

— До того ж Сороки вже нема. То на ньому все трималося, він Провід переконував, що переговори потрібні. Отак, добалакався.

Максим знав курінного Сороку особисто.

До свого рейду на терени Київщини й після повернення доводилося воювати разом, навіть якийсь час під його керівництвом. Узимку, коли армія змушена була міняти тактику й подрібнитися, вони розійшлися. І ось тепер…

— Коли? — запитав глухо.