Біла ніч - Страница 26

— Мечислав Фоґґ. Здається, поляк?

— Польська платівка, — кивнула дівчина. — Там і німецькі є.

— Бачу. Але ж я чув, тут із поляками не дуже ладнають.

— Це лише платівка, пане-товаришу. Я музику слухаю. — І тут же швидко, ніби від неї вимагали негайних пояснень, додала: — Не мій, подруга залишила. На зберігання, її німці забрали на роботи. Вона, знаєте, така була пані, усе любила модне.

— Чому — любила? Загинула?

— Не дай Бог! Просто… Її ж забрали…

— Розіб’ємо фашистів — повернеться.

Нечаєв вийняв навмання одну платівку, поклав на патефонне кружальце, накрутив ручку. Обережно й упевнено водночас опустив сапфірову голку. Спершу зашурхотіло, потім почулися перші акорди танго.

— Танцюєте? — повернувся до Марти.

— Колись танцювала. До війни.

— Треба звикати до мирного життя й до танців. — Капітан багатозначно підвів указівний палець, похитав ним. — Не бачу тут російських платівок.

— Бо нема, — просто відповіла дівчина.

— Я вам принесу колись. Та чого це я — наступного разу й віддам. У квартирі, яку мені тут виділили, у комірчині знайшовся чемодан. Там ті платівки звідкілясь узялися. А слухати нема на чому.

— Серйозно? — здивовано перепитала Клавдія. — Гм, цікаво, звідки в Луцьку російська музика. Хоч тут і була радянська влада, але ж потім прийшли німці…

— Не воювали вони з платівками, — мовила Марта, і вперше в її голосі дзенькнули нові, не знайомі раніше інтонації. — Не знаю, де ви живете, пане-товаришу. Але коли… — Вона явно збиралася видати інше слово, та вчасно себе зупинила: — Коли ваші тікали з міста, могли в запалі залишити отакі речі. Платівки без патефону нікому не треба, ось і перележали.

Нечаєв теж поміняв тон.

— Радянські війська не тікали, — мовив сухо. — Змушені були відступати під натиском ворога, який напав підступно й віроломно. Тікали німці. Прошу запам’ятати це й нікому, крім мене, більше таких речей не говорити.

— То ви інший? — Марта трималася перед каптаном дедалі сміливіше.

— А ви — їжак, — парирував Нечаєв, якому переставала подобатися розмова.

— Андрію, ми ж не сваритися прийшли, — уставила Клавдія.

— Ніхто не свариться, — капітан промовив зовсім миролюбно. — Хоч вам, Марто, довіряють, але не треба зовсім втрачати контроль над собою. Повірте, за язиком краще стежити. Для вашого ж блага. І досить про це.

Музика далі грала.

— Насправді товариш капітан хоче попросити вас, Марто, щоб ви прали і його речі, — світським тоном пояснила Клавдія. — Він у місті недавно. Я рекомендую. Платити обіцяє справно.

— Звісно, давайте до справ.

Нечаєв ступив до столу, розв’язав вузол на мотузці, розгорнув пакунок, виклавши на стіл комплект форми.

— Це ж не складно?

Марта діловито пройшлася руками спершу по галіфе, потім — по кітелю.

— Погони прошу зняти, їх не перуть. Чи давайте я сам…

— Упораюсь. — Марта взяла в руки кашкет. — Його прати?

— Просив би почистити. Упав у багнюку, була недавно операція.

Клавдія помітила, як останнє слово знову змусило Марту здригнутися.

— Звісно, пане-товаришу. Все зробимо якнайкраще. Тільки скоро не обіцяю, в мене роботи чимало.

— Не горить. Почекаю, скільки треба. Навряд чи це займе більше трьох днів.

— Зрозуміла, спробую. Ще ж напрасувати треба.

— Будьте такі ласкаві.

— Куди вам принести?

— Зайду сам. Обіцяв же платівки. Та й музику зараз не всюди почуєш…

Марта кивнула, вправно склала принесений одяг, вийшла з ним. Клавдія розвела руками:

— Андрію, я розумію ваш намір справити на місцевих гарне враження. Але можна було не так уже безцеремонно.

— Кострубато вийшло?

— Мали б помітити.

— Я побачив, що дівчину трошки налякала людина у формі. Хотів розрядити обстановку. Невже не звикли за цей час?

— Здається, ще довго не звикнуть.

— Доведеться. Не мені вам пояснювати, що наша влада назавжди.

Марта повернулася, простягнула Клавдії акуратно замотані речі.

— Накрохмалила, як пані просила.

— Мій товариш щойно правду сказав, — посміхнулася Клавдія. — Ви ніяк не позбудетеся оцього «пан» та «пані». Ми ж домовились, називайте мене Клавдією Артемівною. Хоч для Артемівни я ще молода, ми з вами десь одного віку. Скільки ми знайомі, а ніяк не домовимось.

— Не можу себе змусити, — призналася Марта.

— Доведеться вам, Клавдіє, трошки побути пані, — розвів руками Нечаєв. — Ви тут живете довше, ніж я. Пора б звикнути. І давайте не будемо більше затримувати милу дівчину, хай працює.

Марта попрощалася, провела обох до дверей.

Вийшовши на ґанок, капітан озирнувся, ніби прагнучи побачити когось у вікні, потім витягнув із кишені шинелі папіроси, закурив.

— Вам не здається, Клавдіє Артемівно, що наша прачка дуже хотіла, аби ми швидше забралися геть?

— Не здається. Бо так є, — кивнула вона. — Я попереджала, тут побоюються чоловіків у формі, особливо — якщо це НКВС. Навіть якщо нічим не завинили й живуть, як знають, однаково не готові сприймати вас захисниками. Сподіваюся, ви зараз не грали, а справді намагалися довести Марті, що офіцери держбезпеки можуть поводити себе дружньо?

Нечаєв випустив дим убік, покрутив цигарку в пальцях.

— Зізнаюся, такої нагоди чекав давно. Знаєте, спілкуватися з тутешніми людьми доводиться по службі. Казенно виходить. Я б справді хотів завоювати довіру. Це важливіше, ніж відвоювати територію.