Біла ніч - Страница 27

— Складніше. Але загалом ваша правда. Приємно, коли в органах служать подібні до вас.

— Ви мені лестите, Клавдіє Артемівно.

— Кажу, як думаю. І будь-ласка, хоч ви без Артемівни!

Капітан ступив убік, раптом насупився, роздратовано глянув під ноги. Зміна настрою вийшла настільки різкою, що Клавдії здалося — це вона чимось мимоволі зачепила Нечаєва. Уже збиралася запитати, що сталося, та він сам усе пояснив.

— От чортова глина!

— Тобто?

Він показав по черзі кожну з підошов своїх по-піжонськи наваксованих хромових чобіт. Справді, лиш тепер Клавдія звернула увагу на руду глину, вогку після вчорашнього дощу. Сама теж у неї вступала, потім черевики погано відчищалися, вона навіть намагалася ходити прямо, по недбало насипаній перегорілим із печі стежці. Та коли все ж випадково ступала в глину, потім до неї додавалася зола, і чистити взуття ставало ще менш приємно. Нехай війна, але Клавдія все ж намагалася бути по можливості охайною.

— Є таке, — посміхнулася вона. — Тут у деяких місцях дуже цікаві ґрунти.

— Я не геолог, — буркнув Нечаєв.

Кинув недокурок під ноги, старанно втиснув у глинисту землю носаком.

Потім пошукав очима, об що обтерти чоботи.

Знайшов.

З вікна Марта бачила, як російський офіцер старанно обшкріб забруднені підошви об край викладеного цеглою ганку.

Позад неї далі грало танго.

Потім додався ще один звук — рухи, затим обережні, скрадливі кроки. Марта стояла так, аби бачити крізь шибку Клавдію та офіцера, а вони натомість не могли знадвору вгледіти її. Нарешті пара рушила до хвіртки, і Марта промовила, не повертаючись.

— Зніми вже ту музику.

Прохання виконали — танго стихло.

— Я збирався стріляти, — почула за спиною.

Повільно повернулася, глянула на опецькуватого, з рідким, солом’яного кольору волоссям та трохи битим віспинами чоловіка, старшого за себе років на п’ять. Був у розстебнутому сірому пальті, з-під якого визирав темний піджак. Комір несвіжої білої сорочки він виклав поверх піджачного. Рука далі стискала вальтер.

— Вони пішли вже.

— Бачу. Могла б попередити про капітана.

— Сама на нього не чекала. А ти, Андрусю, міг би мати більше витримки.

Як його звуть насправді, Марта не знала, та й не хотіла. Андрусь прийшов із паролем сьогодні рано. Напередодні для нього передали документи. Вона мусила переховати гостя до темряви й потім вивести з міста. Звідки й куди він ішов, не цікавилася та й не мала на те права. Підозрювала лишень: той, хто називав себе Андрусем, незабаром в іншому місці спробує легалізуватися, зігравши в явку з повинною.

— То добре, що вони самі до тебе ходять. — Андрусь поставив пістолет на запобіжник, поклав у кишеню. — Ти їх пригодовуй, Марто. А ми потім по одному передушимо.

— Ой, гляди мені. Мисливець… — Вона спершу гмикнула, потім зітхнула. — Не чув хіба, що всі, хто до мене приходить, недоторканні?

— Та чув. — Він теж зітхнув. — Але руки сверблять.

— Об стіну почухай, — відрізала Марта. — Оця жінка, яка приходила, — дружина дуже важливого начальника в НКВС. Уже четвертий місяць її обпираю, в довіру ввійшла. Просила не приводити до мене всіх без розбору. Бачиш, тепер тут безпечно. Поки в мене тут пральня для офіцерів та їхніх жінок, ця явка чи не найнадійніша.

Андрусь присів біля столу, відкинувся на спинку стільця.

— Як тобі вдалося? Ну, що в Німеччину не вивезли. Я ж чув про подругу.

— При німцях мама працювала в канцелярії біржі праці, — просто пояснила Марта. — Зробила потрібні документи, щоб не погнали на роботи. Ще з тих часів була на зв’язку з нашими. Так само виправляли папери, хоч когось вдалося врятувати. А я ще тоді завелася прати офіцерам. Тому вони мене берегли, хай і самі того не розуміли.

— Може, нагодуєш усе ж таки?

Дівчина знову ковзнула поглядом на вікно — нікого.

— Нагодую. Але потім лізь назад до пивниці, сиди там, поки не дозволю вийти. До мене ще ходитимуть сьогодні, щодня заходять. Щоб зайцем не стрибати вгору-вниз.

Андрусь кивнув.

Та не зрушив з місця.

Вона винесла з кухні казанок із холодною картоплею, поклала поруч чвертку хліба й цибулину. Витягнувши складений німецький ножик, гість заходився поратися біля їжі, забувши на той час про все на світі, як і всякий голодний. Дівчина вмостилася на лавці, притулилася спиною до стіни, заплющила очі.

Марті Голоднюк давно хотілося кинути все, зібратися й податися до лісу.

За останній рік у неї почали сильно здавати нерви, і щоденне, без великих перерв, прання виявилось чи не єдиним справді дієвим заспокійливим засобом. Руки переставали тремтіти, хоч і почервоніли від постійного тертя. Коли лишалася сам на сам із виварками й ночвами, відходили далі всі страхи. Вона що далі, то більше боялася виказати себе хай не словом, але жестом. Їй набридло вдавати покірну служницю, робочу конячку, з якою можна домовитись.

Минулої осені вони взяли маму в заручники й розстріляли разом з іншими.

Коли радянські прийшли знову, підпілля на якийсь час немов забуло про Марту. Вона ж, своєю чергою, до останнього вірила: щойно німці побіжать, повстанська армія швидко займе їхнє місце й росіяни змушені будуть рахуватися з нею. Їй здавалося, що домовитися вдасться, червоні приймуть новий порядок. Якщо перший раз прийшли, коли тут не було з ким воювати, (тепер) мають справу з вишколеним військом. Принаймні так писали газети й листівки, поширювані референтурою пропаганди. Марта не читала — ковтала все, щиро вірячи — так і буде.