Біла ніч - Страница 32

Та вже коли дісталися Ставчан, знайшли потрібну хату й Чотар переконав Іванну — вони свої, кураж зник. Натомість Мирон знову перестав розуміти Цвяшка, котрий відверто нудився вже від наступного ранку, коли вони відлежалися та відіспалися. Перепочивши, той знову відчув себе сильним, готовим до всього, і Чотаря почали неабияк хвилювати Степанові закиди до їхньої рятівниці. Він спершу наполегливо просив, а потім — уже вимагав вести їх до Східняка, нехай дають зброю, зав’язав багато вузликів на пам’ять, давно готовий виставити великий рахунок москальським зайдам.

— Або нехай скаже, де в неї захована зброя, — розводився, коли знову лишалися наодинці. — Ми самі свій загін створимо.

— Багато навоюєш.

— Ти не шкірся, Мироне, ось не шкірся! Для чого тоді погодився тікати? Тільки щоб не забрили в москалі? Отак забігти подалі, залягти під землю й сидіти, чекати, поки про тебе забудуть? Нічого не вийде в тебе, братику!

— Та я не збираюся…

— Коли так — шукай зброю й підемо! — не дав договорити Цвяшко. — З мене досить. Я прозрів. Треба зривати роботу колгоспів, різних їхніх установ, шкіл, палити склади! Надто довго терпів усе. Та бач, злість накопичував. Маю її повно, отак! — Він чиркнув себе ребром долоні під горло. — Доста маю радянської влади!

— Удвох довго не протримаємося. — Мирон намагався бути розважливим.

— Як не вб’ють у першому ж бою, когось та й здибаємо!

— Пуста розмова. Чекай, Іванка дасть знати.

— Скільки чекати! І чого ти дочекаєшся? Одного разу випаде нарешті нагода, заведуть тебе до лісових хлопців — кашоваром у них будеш? Воювати хоч як доведеться, братику Мироне! Роби свій вибір, не задкуй.

— Та нема, куди задкувати.

— Чого ж тоді сидимо?

Подібні розмови за той час, поки переховувалися в схроні, зринали по кілька разів на день. Чотар уже не знав, радіти тому, що втік, чи журитися, що має через це такого гамірного товариша. Урешті-решт Мирон стомився від порожніх розмов. Тому зрадів, коли Іванна сказала: має добру звістку, прийшли від Східняка, треба йти з ними…

Зручніше вмостившись на настелених дошках, Чотар заплющив очі й дозволив Цвяшковому бубнінню заколисати себе. Коли розплющив очі, з пробитого на рівні землі отвору-віконечка так само заходив тонкий промінчик світла, але це ні про що не говорило — Мирон не міг зрозуміти, скільки часу спливло. Степан спав поруч, голосно сопучи. Буркати його не хотілося, бо відразу заведе свою пісню спочатку. Тож Чотар обережно повернувся на спину, втупився в стелю й отак лежав, поки не відчув — треба проситися до вітру.

Ніби читаючи думки, ззовні прочинився люк. Прямокутник світла заступив вартовий, Цвяшко від того руху теж прокинувся, різким рухом сів на нари, запитав різко:

— То як, перевірили вже?

— Ти про що? — прогудів вояк.

— Нас. Як там, не знаю… Ну… Особи встановили, таке інше.

— До повернення командира Східняка нічого не буде. Уважайте себе арештованими. Дякуйте Богу, що командир не велів передавати вас до найближчого відділу СБ. Отам би вас добре перевірили.

Чотар і Цвяшко ззирнулися.

— Нам тут сидіти? — вичавив із себе Мирон.

— Тут тимчасово маєте спати. Удень можете вільно рухатися цією територію. За межі табору виходити заборонено. Зброю не будете мати. У разі чого вас наказано знищити.

— Отак! — Степан ляснув себе по коліні. — І в разі чого?

— Спроба втекти, — спокійно пояснив вартовий. — Або якщо на це місце вийдуть москалі. Коли так станеться, наказано оцінити як вашу зраду.

— Але ж потрапили! — вигукнув Цвяшко. — Тепер у разі чого ми для вас цапи-відбувайли. Не так робиш, друже. Не так і не те. Ми з Мироном із пекла втекли. А схоже, у вогні згоримо.

— Та мені що з того, — гмикнув вояк. — Виходьте. Хоч арештовані, та поки перевірку не пройшли, маєте ті самі обов’язки, що й інші.

— Спасибі й на тому, — Степан підвівся. — Чули ми з товаришем про вашого командира. Кажуть, дарма нічого не робить. Зокрема, людей не обмовляє. Він розбереться.

— Так отож. Повернеться — усе вирішить.

— Скоро?

— А то, хлопці, не ваш клопіт. Виходьте вже.

3 Гнідава, передмістя Луцька

Ваганням край — Клавдія нарешті дійшла згоди із собою.

Іти з подібним до котроїсь із офіцерських дружин вона навіть не думала. Хоч вони бути своїми, але, дізнавшись, чим переймається Полиніна, якась неодмінно не втримає, негайно скаже іншим ніби по великому секрету. Невдовзі жінки почнуть надмірно опікати її, жаліти, наввипередки давати поради. І — головне, чого не уникнути, котрась проговориться чоловікові.

Так до Федора Полиніна дійде: його Клавдія вже настільки не бачить країв, що жаліється на їхні інтимні проблеми ледь не всьому місту. Хоча насправді, як щиро вважав майор, вина цілковито лежить на ній. Менше треба було гуляти, поки чоловік на фронті.

Сама Клавдія могла б заперечити зв’язок між тим, що зраджувала чоловіка, і безплідністю. Якщо вона не змогла завагітніти за той час, коли Полинін повернувся і вони знову почали жити й спати разом, це не завжди значить, що винна жінка. Загалом неможливість мати дітей — швидше недобрий виверт природи, аніж чиясь провина. І безплідним цілком може виявитися чоловік. Проте подібні аргументи Клавдія тримала при собі, бо перекреслював їх зроблений аборт.

…Вона не змогла втриматися тоді, у жовтні, в обложеній, як тоді говорили, Москві. Бомби падали на сусідню вулицю, вона бігла разом із іншими наляканими до сховища, упала від сильного поштовху в спину, розбила лице об уламок цеглини. Її підхопив той лейтенант-медик, дотягнув на собі, витер кров і, коли все стишилося, наполіг, аби провести додому. Звали його Володею, він потім приходив ще. Удруге — під приводом провідати, утретє — уже просто так, приводу не шукав. Клавдії було самотньо й страшно, про Федора нічого не знала, сама зробила перший крок до ліжка, тікаючи від убивчої самотності. Потім Володя ходив ще, на якийсь час оселився в неї. А в листопаді, коли зведення по радіо зазвучали оптимістичніше, вона зрозуміла — вагітна.