Біла ніч - Страница 37

Підозрілі громадяни кинулися врізнобіч. Один жбурнув гранату, осколками на смерть посікло Калініна. Відкривши вогонь на ураження, Яковлєв почав переслідувати бандита й тяжко поранив. Поки дотягли до госпіталю, він стік кров’ю та помер. Хто з ним був і хто втік, чоловік чи жінка, Яковлєв не розгледів. Хіба заявив: той, другий, не стріляв. Чи не мав зброї, чи якась інша причина, поки невідомо.

— Для чого нам інші сексуально стурбовані? Аби довести, як розкладається Червона армія в тилу?

— Вони могли щось знати й бачити.

Орлов говорив, упевнений у правоті своїх слів, навіть не замислювався над змістом.

— Дівки затримані, з ними працюють.

— А від них яка користь? Пшик.

— Ті двоє могли йти до них. Не випадково ж опинилися там, на околиці, поруч.

У такі моменти Полинін сумнівався, що капітана Орлова слід аж так високо цінувати.

— Розчарую, капітане. Мені теж хочеться, аби все вийшло так просто й ми накрили одним махом велику бандитську мережу. Не вийде. Усе сталося випадково. На війні так часто буває, пора звикнути.

— І солдатики до баб забрели випадково? Аж на околицю?

— Куди йти, вони знали. Але на місці цієї парочки могли опинитися якісь інші. Може, одному з тих інших не припекло б до вітру саме в той момент, коли біля хати товклися підозрілі. Вони б вислизнули з міста, і ніхто б нічого не помітив.

— Околиця, — вставив Нечаєв.

— До чого тут?

— До вашої правоти, товаришу майор. Ті двоє вибиралися з Луцька. Причому випадковим може бути все, окрім, можливо, напрямку, у якому вони йшли. Могли ж піти іншим шляхом. Обрали цей, через Гнідаву. Треба перевірити, куди могли прямувати.

— До Кульчинського лісу, — огризнуся Орлов, для наочності тицьнувши пальцем у відповідне місце на карті. — Тут кругом ліси, а в лісах — бандерівські банди. Значить, десь поблизу одна завелася. Може, під Кульчином, може — десь поруч із Ківерцями. Але не радій. Їх тут кружляє достатньо. Важливо не куди, а звідки. Думай.

Полинін тицьнув у бік Орлова тліючою цигаркою.

— О! Учися, Нечаєв. А то входиш тут у довіру до місцевого населення, здалеку підбираєшся. Усіх гамузом підозрюй та перевіряй. Тут кожен винен, якщо не довів інше. Що скажеш, прянику тульський?

Нечаєв запашів — при Орлові майор дозволяв таке не вперше.

— Убитий мав при собі пістолет і документи на ім’я Івана Мартинюка. Працює заготівельником у конторі. — Він прокашлявся. — Така існує, як, мабуть, і справжній Іван Мартинюк.

— Отут твоя правда. Документи, напевне, липові, хоч зроблені бездоганно. Навчилися штампувати, віддаю належне. Тільки що маємо? Озброєного до зубів бандита з фальшивими паперами, який ішов не знати, звідки, невідомо, куди, та не ясно, з якою метою. Раптом щось готується, а ми не зможемо оперативно протидіяти, — Полинін поплював на пальці, загасив недопалок. — Сфотографуйте труп, фото покажіть нашим агентам. Голяку — найперше.

— Він же в лікарні, — знову вліз Нечаєв.

Майор зітхнув. Ось ще одна випадковість, дурний збіг обставин, навмисне не вигадаєш.

Кілька днів тому Михайла Голяка раптом скрутило. Стогнав на всю хату, жінка забила на сполох, Полиніну доповіли, і найпершою була думка: таки дістали агента, отруїли. Дуже швидко все прояснилося: секретного співробітника дістала зовсім цивільна, мирна хвороба — запалення сліпої кишки. Майор навіть не повірив спершу в такий збіг. Адже коли сам, ще до одруження, проходив курси перепідготовки, теж пережив напад апендициту. З нього тоді кепкували всі, називаючи тяжко пораненим й надалі прогнозуючи геморой. Та все швидко минулося, на пам’ять лишився акуратний шрам, і, чесно кажучи, Полинін не припускав, що подібне може статися з кимось іншим, за дуже недоречних обставин. Тому буркнув:

— Вирізали вже. Житиме.

— Але ж досі лежить. Після операції так відразу не ходять.

— Він там мліє? Непритомніє? — завівся майор. — Він, уважай, на курорті. Годують, ще й охороняють.

— За вашим наказом. Поклали разом з усіма, бо не окрему ж йому палату, підозріло.

Ну, таки Нечаєв дратував більше, ніж Орлов.

— Хай лежить. Але Голяк достатньо притомний, щоб роздивитися фото й визначити, знає цього Мартинюка чи як його там або ні. Капітане, — глянув на Орлова, — займися цим. Пройдися сам по всій агентурі, тільки акуратно, а не так, як умієш.

— Коли треба, можу акуратно, товаришу майор, — вишкірися той. — Сильно, але акуратно. По «Білій ночі» все, мов годинник пройшло. Бо я займався.

— Нічого ще не пройшло, і мені це не подобається, — зауважив Полинін. — Отут не кажи гоп. І, до речі, займися, Орлов. Треба дізнатися, як усе рухається.

— Так чим зайнятися?

— Усім, — відрізав майор. — Давно пора звикнути, що тут усе — ланки одного ланцюга. Хтозна, раптом встановимо справжню особу того Мартинюка. І вийдемо на Східняка раніше, ніж передбачено «Білою ніччю». Це не означатиме, що операцію розробляли марно. Просто вдаримо по них із різних боків. Отже, швидше покінчимо, як того вимагає партія й уряд.

Орлов мовчки підвівся, надів кашкета, козирнув і залишив кабінет. Нечаєв не рухався, дивився перед собою. Полинін уже навчився читати його, без зайвих слів зрозумів — образа, і то не вперше.

— Розвернутися не даю, капітане? Масштаб не той? Не твій? Чи сам не справляєшся?

— Аж ніяк. — Він не відповідав, а рапортував. — З усім справляюся, товаришу майор. — Раптом голос ледь змінився, Нечаєв повернувся до нього всім корпусом: — Але дайте мені поле для маневру. В мене є власна методика, своя стратегія. Ми тут для того, щоб перемагати. Та як будемо рубати на всі боки, менше думати, більше діяти, виконання задачі розтягнеться на роки.