Біла ніч - Страница 36

— Як мені діяти далі?

— Знаю одну жіночку. Бабою Килиною кличуть. Живе справді на хуторі, під Йосипівкою. Туди не аж так далеко, як на Ківерці їхати. Дорога шосейна.

— Не вижене?

— Нікого не виганяла ще. Тому тримається на цьому світі так довго. Їй Бог не дає людям відмовляти. Усякому допоможе. Як захоче.

— І що треба зробити, аби захотіла? Гроші?

— Та ну вас із грішми, — відмахнулася Марта. — Бабу Килину треба слухати. Усе робити, як скаже. Ні в чому не суперечити. А чи поможе, чи ні… То, знаєте, уже Господь Бог вирішує, не якась стара бабця.

— Як її знайти?

— У Йосипівці всякий покаже. Бабу жодна влада не займала.

— Я теж не збираюся.

— То я так, до слова.

Розмова починала заходити в коло. Клавдія підвелася, ніжки стільця скрипнули об підлогу. Марта теж встала.

— Не знаю, як дякувати…

— Поки нема, за що. Руці трохи легше стане — я все зроблю.

— Викиньте з голови. Лікуйтеся. Бережіть себе.

Стиснувши пальцями її простягнуту руку, Клавдія ступила до виходу. Враз зупинилася, повернулася.

— Марто…

— Так?

— Я можу ще приходити, як виникнуть подібні питання?

— Ліпше б не виникали. Але радо поможу.

— І таке ще… Знову стріляли вночі десь у місті. Чоловік підхопився. Нічого не пояснив. Він ніколи не пояснює… майже…

— Я тим більше нічого не знаю. Ми тут війну переживаємо. Фронт проходив через нас. Мало не щодня десь хтось стріляє. Звикли вже.

…Проводжаючи дружину майора Полиніна довгим поглядом, Марта машинально торкнулася пораненого місця.

Боліло.

Кулю вона видовбала сама. Щільно зачинила двері, запнула вікна. Знайшовши самогонку в початому бутлі, старанно промила нею рану. Потім розпекла ніж над вогнем, затиснула в зубах дерев’яну ложку й, стогнучи, утрачаючи відчуття часу, довела справу до кінця. Потворний шматок свинцю кинула в грубу, загорнула попелом.

Вона не дуже добре зналася на кульових пораненнях. Та відчувала власне тіло, і цього вистачило, аби зрозуміти: рана не глибока, та куля все ж зачепила якійсь нерв. Без лікаря важко, проте відповідь однозначна: жодних лікарів, доведеться щось вигадувати й триматися самій. Перев’язала, як змогла, подерши на бинти свою стару сорочку. Добре, хоч згадала вчасно про щурячу отруту — переконала Клавдію дати їй спокій. Хоч і взялася їй сприяти, та виходу не мала. І, зрештою, усе непогано складається.

Близько зійшлася з жінкою енкаведиста.

Це корисний контакт у її становищі.

Прикриття.

4 Луцьк, будівля Свято-Троїцького собору, слідчий відділ НКВС

Полинін похмуро глянув спершу на Орлова, потім — на Нечаєва.

Перший тримався діловито й бадьоро, ніби вже переміг усіх ворогів. Його підхід до справи майору загалом подобався, та заважала одна обставина: капітан спочатку діяв, а потім — думав. Самовпевненість і цілковита безкарність давали Орлову ілюзію постійної правоти. Він ніколи не сумнівався в тому, що робив, і належав до тих, хто, як говорить давня приказка, міг запалити будинок, аби прикурити одну цигарку.

Але якщо Орлова майор усе ж устиг вивчити, звикнути до його манери й ураховувати це, то Нечаєв і далі дратував. Ніби толковий офіцер, вища освіта, з досвідом, та тільки балакає густо, забагато як для оперативного працівника. Там, де Орлов готовий був багато разів зробити й нехай наламати дрів, проте водночас — мати хоч якийсь результат, який можна оформити письмово й підшити до звіту, Нечаєв довго думав, розмірковував уголос і взагалі намагався подати себе неабияким розумником.

Полинін не визнавав оцих, яка казав один слідчий, рефлексій.

— Можна вже щось конкретне сказати?

— Нового — нічого, товаришу майор, — чітко відповів Орлов. — Хіба встановили особи всіх, хто протоптав стежку до тих блядєй із Гнідави.

Полинін роздратовано цикнув крізь зуби, закурив.

Усе, що сталося, виглядало вже по-дурному. У тій хаті на околиці, де бандит напав на солдата, кинув гранату, вбив його, але сам далеко не втік, застрелений іншим солдатом, мешкали, як з’ясувалося, двійко веселих дівчат. За німців працювали офіціантками в офіцерському казино й, на відміну від багатьох інших, на людях з офіцерами не гуляли. Їх перевіряли, і Полинін підозрював — обидві гарно конспірувалися. Проте жінки, які співмешкали з окупантом, не входили до його компетенції. Йому лише складали списки тих, хто може бути нелояльним. Таких брали на олівець і під нагляд, але далі майора ці особи цікавили, якщо виникала підозра у зв’язках із підпіллям чи лісовою армією.

Зате весела парочка згодом неабияк зацікавила солдатів. Знайшовши роботу в привокзальному буфеті, дівчата знайомилися там із військовими, слово за слово — пропонували непогано провести час. Брали за це коли грішми, та частіше — продуктами, а найкраще — якимись трофейними дрібничками. Усе це відбувалося в умовах конспірації, хоч молодші офіцери й знали, що де відбувається, заплющуючи на це оці. А старші офіцери взагалі мали інший клопіт. Тож невеличкий будинок терпимості існував собі за мовчазною згодою всіх сторін, аж поки цього вечора все не полетіло шкереберть.

До дівчат на вогник забрели червоноармійці Георгій Калінін та Дмитро Яковлєв, котрі перебували в законному звільненні. У перервах між сексом вони пили самогон, що теж вважалося нормою — фронтовики мають право хоч трошки відпочити, нехай і на кілька годин, та все ж зануритися в мирне життя. У якийсь момент рядовий Калінін вийшов на ґанок за малою потребою, уздрів по той бік огорожі двох незнайомих людей, згадав, що вештатися в таку пору не вільно, і вирішив скористатися правом перевірити документи в підозрілих осіб. Принаймні так усе виглядало з рапорту рядового Яковлєва. Той, з його слів, був не такий п’яний, намагався відмовити товариша. Хоч визнавав: перевірити, хто й чому вештається околицею вночі, таки правильно. І те, що сталося потім, лиш підтвердило правоту дій.