Сказавши так, вона враз замовкла, і Клавдія відчула її переляк у повітрі. Теж перевела подих, відзначивши про себе: ніколи дотепер подібних розмов не вела. Далі заговорила вже спокійніше, навіть лагідніше, так заспокоюють збуджених страшними казками дітей:
— Ви далі вірите чуткам. І ворожа пропаганда працює, чоловік казав мені про це не раз. Сюди, на Волинь, на Захід України їдуть спеціалісти зі Сходу. Але також із Росії. Чому звідси не можна відряджати робочі руки на Схід, у Росію чи Білорусію? Ми хіба не братні народи? Гуртом відроджуємо країну, піднімаємо з руїн. Що в цьому поганого?
— Нічого, — відрубала Марта. — Мабуть, нічого. Справді, я не права.
— Не праві, — кивнула Клавдія. — Бачте, рано чи пізно мали про це поговорити. Бо скільки вже знайомі, постійно щось таке відчуваю… — Вона покрутила рукою в повітрі, ніби ліплячи невидиму кулю.
— Яке — таке?
— Недоговорюєте ви щось, Марто. Не зовсім щирі. А я шукаю тут якщо не друзів, то тих, кому можу довіритися більше. Тепер зрозуміло, що вас гризе. Заспокойтеся. Усе буде добре. Усе вже добре. Тому збирайтеся, підемо до лікаря. Він вас огляне, і…
— Ні.
— Після всього — ні?
— Я намастила тим, чим бабця мастили й мама в таких випадках. Ось.
Ступивши до комоду, Марта висунула нижню шухляду, дістала звідти маленьку круглу баночку з товстого скла, у таких продають косметичні креми. Скрутивши кришку, наблизилася до Клавдії, простягнула руку, тицяючи їй під ніс. Усередині була якась сірувата густа субстанція, ударив ядучий сморід, Клавдія скривилася, відмахнулася, не стрималася — чхнула.
— На здоров’я. — Марта не спішила накривати вміст кришкою.
— Фу. Що то таке?
— Бабця збирали в лісі різні трави. Біля болота завжди. Якось переварювала, мене при тому не було. З чого змішано — не знаю. Та як помастити опік чи якесь вражене місце, стає легше. І гоїться. Ліпше, ніж усякі лікарі. Тим більше тепер, коли ліки потрібні пораненим.
— Народна медицина.
— Якщо хочете. — Марта нарешті закрила слоїк, та ховати не поспішала.
— Хочу, — сказала Кладія. — Отак у нас виходить зараз із вами, що потрібні розмови виникають самі по собі. Навіть приводів не треба шукати. Гаразд, не хочете лікаря — мастіть чим знаєте. Може, сядемо?
Вони вмостилися за столом, Марта поставила баночку між ними, Клавдія зиркнула на неї з огидою, проте змовчала. Розстебнула пальтечко, сплела пальці перед собою, поворушила пальцями, збираючись із думками.
— Мене дуже цікавлять подібні народні засоби. Хай цей, сподіваюсь, мені не знадобиться, та хтозна.
— Бабку шукаєте?
— Тобто?
— Вам потрібна якась жінка, що лікує різні хвороби. Угадала?
— Думаю, це не складно. — Клавдія посміхнулася кутиком губ. — Але я б дуже просила вас, Марто, аби ця розмова лишилася між нами.
— Кому я можу розказати?
Доволі просте питання заскочило зненацька.
— Ну… не знаю.
— Отже, нікому. — Тепер посміхнулася Марта. — Перепрошую, та ось ви тут часто і вже не вперше говорили про довіру. Нарікали, мовляв, косо дивляться, не довіряють. Самі теж не готові повірити.
— Згодна з вами. — Клавдія зараз казала щиро. — Уже готова. Тому прийшла із цим саме до вас. Хоча… Чесно кажучи, не знаю, чи завелася б про таке, інтимне, з кимось іншим.
— Інтимне?
— Так, дуже особисте. — Вона прокашлялася. — Не знаю, чи ви читали Купріна, був такий письменник. Російський, але жив у Києві. Я читала багато, свого часу була зачудована його «Олесею». — Зустрівши повний нерозуміння погляд, швидко прояснила: — Там про дівчину-відьму, яка жила в лісі. Її люди не любили, хоча вона ж нічого поганого нікому не робила, лікувала травами, як ось… — Рука лягла на слоїчок. — Уся, як кажуть, сіль у тому, що Купрін писав про ваші краї, Волинське Полісся.
— Усе ясно. — Марта всміхнулася тепер уже на весь рот, очі блиснули, лице просвітліло. — Ви начиталися книжок і надумали собі, що в нас, на Волині, тут відьми як не всі, то через одну.
— Звучить кумедно. — Клавдія всміхнулася у відповідь. — Але саме так я собі уявляла. Дитиною хотіла потрапити колись сюди.
— Мрії збуваються.
— Та обставини не зовсім… Ох. — Вона знову зітхнула, засовалася на рипучому стільці. — Я не можу завагітніти, Марто. Як жінка жінку ви мене зрозумієте. Федір, чоловік, хоче дитину. І я… Словом, я повинна народити. Багато чула про старших жінок, які в цьому допомагають. Ви, як бачу, дещо знаєте про це… Можете знати. Ну ось.
Розплівши пальці, Клавдія поклала руки перед собою долонями вниз, мов слухняна школярка. Навіть після цього вважала — не мала права йти із цим до чужої, не повинна виносити все з дому. Та вже спалила за собою мости, відчуваючи себе в цілковитій Мартиній владі й уявивши себе перед нею в цій убогій кімнаті зовсім голою.
— Ви зле про мене думаєте, — просто відповіла дівчина. — Не має значення, що ви…
Осіклася, не договорила, ковтнула слова, і Клавдія закінчила за неї:
— Договорюйте. Я дружина майора НКВС, так? Ну, дружина. Хіба я не така сама жінка? Що це змінює? Чи я, одружившись із ним, не маю права мати дітей?
— Я не це хотіла сказати.
— Тобто?
— Не має значення, чия ви дружина. Ми говоримо, як жінка з жінкою. І про цю розмову ніхто не дізнається.
Клавдії вже стало соромно за зрив, та пояснила все натягнутими нервами. Але тепер, коли вони, здається, порозумілися, почувалася набагато легше.
— Можу надіятися?
— Не буде без надії нічого. Без надії, без віри. Це головне, Клавдіє.