Біла ніч - Страница 34

І зовсім не випадково вона не могла завагітніти з літа минулого року, коли майор, так би мовити, узявся до втілення планів батьківства всерйоз. Клавдія шукала пояснення, яке завгодно дивне, котре вдовольнить її й заспокоїть, порятує. Тож після тривалих роздумів погодилася сама із собою: Полинін любить її. Просто війна проклята винна в тому, що прояви кохання набули отаких, не завжди прийнятних форм.

Клавдія не могла себе уявити на місці Федора. Тобто не готова була дізнатися, що він зраджує їй. Та й була цілком переконана — Полинін не думає про таке. Адже вивчила свого чоловіка. Він багато на що здатен. А після випадку з чорнявим капітаном, здалося: для майора не існує меж. Але навряд сюди входить подружня зрада. Ревність — інший бік кохання. Ревнивий чоловік, користуючись своїми можливостями й повноваженнями, придумав, як покарати коханця дружини.

Люблячий чоловік хоче, аби дружина йому народила. Дружина не може, досі приховуючи від нього справжню, як вважає, причину. Тому Клавдія обережно почала заводити потрібні розмови з різними людьми, щоразу уявляючи себе шпигункою, яка випитує про військову таємницю. Потім ще якийсь час складала почуте в голові, вагалася, думала, прикидала.

Аби нарешті ризикнути й піти з цим до Марти Голоднюк.

— Ви?

Клавдія вже звикла, що місцеві побоюються її, знаючи, хто вона і хто такий майор Полинін. Але цього ранку Марта сахнулася, ніби побачила отруйну змію, не інакше. На незвично блідому обличчі вирізнялися темні кола під очима. Клавдія бачила себе такою в дзеркалі, коли після різних потрясінь не могла спати.

— Я, взагалі-то, по свої речі.

Марта заклякла у дверях, не пускаючи далі, і аж тепер Клавдія звернула увагу: ліва рука неприродно висить батогом уздовж тулуба. Перехопивши погляд, дівчина зблідла ще більше, хоча, здавалося, далі нема куди, почала нервово жувати нижню губу. Клавдія, дивуючись собі, рішуче перехопила ініціативу, ступивши через поріг до хати й змусивши Марту відійти. У сінях було темнувато, тож двері вона не зачинила, пускаючи світло з вулиці, запитала дещо різкувато:

— Що з вами сьогодні?

— А… що зі мною?

— Виглядаєте, ніби чимось завинили переді мною.

— Та звісно… — Чи Клавдії здалося, чи Марта зітхнула з полегшенням. — Так, звичайно, винувата.

— Ми тут будемо стояти?

— Даруйте. Зайдіть. Тільки двері причиніть.

Вона пройшла до кімнати, і Клавдія, причинивши двері й навіть накинувши зсередини гачок, рушила за нею. Тут уже могла краще роздивитися Марту, найперше відзначивши — бліда вона не від страху, тіпає дівчину теж не з переляку. Все це якась хвороба. Схоже, лихоманило, лоб ряснів дрібними крапельками поту.

— Ви мене лякаєте, Марто. У чому ваша вина?

— Нічого не готове. Простирадла ваші, білизна, інше…

Подих перевела вже Клавдія.

— Налякали. Думала, сталося щось страшніше. Не хвилюйтеся, за це вас не арештують і не розстріляють.

Вона спробувала посміхнутися, та враз дійшло — жарт, м’яко кажучи, не дуже вдалий. Не лише з огляду на те, що відбувається довкола. Дружина майора НКВС навряд чи може отак невинно шуткувати.

— Я взагалі не за тим прийшла зараз, — промовила заспокійливо. — Є одна справа, делікатна. Але… — Знову глянула на Мартину лівицю. — Чекайте, що сталося? Я ж бачу. Рука.

— Та отож. — Марта зітхнула. — Наче на лихо. Обварила.

— Як це?

— Отак. — Дівчина вимучила посмішку. — Я ж тут сама вправляюся. Поставила виварку на плиту, там повно всього. Коли знімала, чи ногу підвернула, чи кудись не туди ступила…

— Перевернули? — зойкнула Клавдія. — Живий окріп, на себе?

— Могло бути гірше. Я ж у сорочці перу, спідній. Вона без рукавів. Так просто на голе тіло. — Чи Клавдії здалося, чи Марта захопилася розповіддю про те, як пошкодила руку. — Але то ще вчасно сахнулася. Не всю себе ошпарила.

Ступивши ближче, Клавдія торкнулася лівиці. Марта не чекала такого, сіпнулася назад, ніби її збиралися вбивати. Повела плечем, відстороняючи руку, заводячи її далі за спину й при цьому скривившись.

— Що таке? — спитала Клавдія. — Боляче?

— Та воно без вас болить. Самі бачите, поки не годна ані до прання, ані до якої іншої роботи.

— Вам потрібен лікар, — рішуче мовила Клавдія. — Збирайтеся негайно. Коли це сталося?

— Учора.

— І відучора нічого не робили?

— Я дала собі раду, пані…

— Клавдія. Жодних панів, ми домовлялися.

— Нехай так. Але я подбаю про себе сама.

— Так не повинно бути! — Клавдія підвищила голос, почала потроху заводитися. — Я розумію, чудово розумію, чому ви так поводитеся.

— Як? Хіба зробила щось погане?

— Собі ви шкоду робите, Марто! Не хочете йти до лікаря! Терпите, мучитеся — але однаково не йдете, бо то ж радянський лікар! Ви не довіряєте нікому! Хоч наша армія звільнила вас двічі за п’ять останніх років! Так, сюди їдуть із Києва, Харкова, Полтави лікарі та вчителі. І не лише звідти! З Росії також — але чому? — Дівчина мовчала, та Клавдія й не чекала, що та відповість, перевела подих, заговорила далі: — Бо тут, на цих землях, наші спільні вороги вбивали вас! Тих, кого не вбили, вивезли до Німеччини, і хтозна, коли вони повернуться й чи вернуться взагалі! Бракує людей, як ви не розумієте! Це допомога, братня допомога!

На Мартине лице знову набігла тінь — такою свою прачку Клавдія ще не бачила.

— А вивозити людей звідси вагонами до Сибіру — теж допомога? Чи на той Донбас, селян до шахтарів — добре, кажете?