Біла ніч - Страница 39

Капітан довіряв інтуїції. Порівняв обидві підошви. Гмикнув. Обережно поклав чоботи поруч на підлозі. Ставши навколішки, видобув із кишені галіфе німецький армійський складний ножик, трофей. Подумавши трохи, витяг із руків’я не лезо, а спеціальний гачок для чистки кінських копит. Нічого поруч не знайшовши, розклав Мартинюкову онучу, акуратно прочистив над нею борозенки підошов.

Узяв двома пальцями субстанцію рудуватого кольору. Вона виявилася такою глевкою, що міцно застрягла й не вибилася остаточно під час ходи. На лівому чоботі її лишилося трохи більше. Десь Нечаєв уже бачив таку зовсім недавно. Сам вступив і не міг відразу відчистити, довелося мити руками. Він же не так багато ходить там, де не ходив раніше. У таку глину взагалі вступив уперше за весь час, поки служить у Луцьку. Ну, не те щоб зовсім уперше. Та всякий раз доводиться спеціально вимивати й вичищати чоботи, капітан дуже любив порядок і чистоту.

Нечаєв випростався, тримаючи чобіт в одній руці, ножик — у другій.

— Ти, дядечку, спочатку в глину десь заліз, а вже потім далі подався, — мовив до мерця, уже не дивуючись собі, приймаючи це за норму. — І там, де глина, є гаряча вода. Бо її гріють. Не для тебе, але гріють.

Мило там теж є.

І не тільки мило.

Капітан поставив чобіт на підлогу, замислено сховав назад ніж. Як простягав руку, ковзнув по кобурі. Затримав на мить, потім криво посміхнувся, уже до себе, дивлячись повз тіло, на облуплену стіну. Потім обсмикнув кітель, накрив тіло сіруватим простирадлом. Убитий бандит уже втратив для нього інтерес.

Знімаючи з гвіздка шинель, сіпнув так сильно, що цвях випав зі стіни.

Йому належала машина з шофером, та Нечаєв, зробивши несподіване відкриття, вирішив ні з ким поки не ділитися. Якщо все складеться, він проведе цю гру сам. Доведе її до кінця і аж тоді розкладе Полиніну все по поличках. Може — та ні, не може, точно! — майор змінить після того своє ставлення. Почне поважати його інтелект, чого там, ще й Орлову за приклад поставить. Нечаєв не змагався з ним та іншими за авторитет у начальства — просто хотілося рівності, якої поки не відчував.

До хати Марти Голоднюк пішки йшов годину. Коли переходив двір, пам’ять нагадала: ступати треба обережно. Скоса глянувши на глинистий ґрунт, рішуче ступив на ґанок, постукав.

Відчинили.

Лице бліде, кола під очима. Та дивилася спокійно, упевнено, навіть легко всміхнулася.

— Дозволите зайти? — Капітан не втримався, козирнув.

— Та можете, чого ж. Тільки ж ми не домовлялися.

— Про що?

— На коли вам форму вашу випрати. І потім, я ось руку обварила.

Нечаєв переступив поріг, дивився добродушно, намалював на обличчі співчуття.

— Погане діло. Сильно?

— Заживе.

— Та ясно. Допомога може якась треба? Лікар, наприклад.

— Дякую. Мені вже пропонували. То не варто мороки, я сама якось упораюсь. Не журіться, за кілька днів усе зроблю.

— Не поспішаю. Не кваплю, все розумію. Є в чому ходити. Обережніше надалі.

— Постараюся.

Капітан умів читати по очах і слухати голос. Марта дуже хотіла, аби він зараз забрався геть.

— Я ще поговорити хотів. Кілька слів. Так, профілактика. Служба в мене така.

— Кажіть уже.

Нечаєв переминувся з ноги на ногу, старанно граючи незручність.

— Я вам не ворог.

— Хіба я це казала?

— Але я нагадую. Знаєте, мені б хотілося підтримувати ближчі стосунки.

— Які? — Мартині губи витягнулися в рівну лінію.

— Не думайте нічого такого, — швидко мовив капітан, виставивши вперед руку. — Маю на увазі, спокій і налагодження стабільного, мирного життя в наших спільних інтересах. А тут ось стріляли вночі, чули?

— На нашій вулиці тихо було.

— Не тут. На околиці.

— Нічого не знаю. На базар нині не ходила. Там би почула… може.

— Звісно, базар же у нас — своє Інформбюро. То не знаєте нічого?

Марта витримала погляд.

— Ні. У Луцьку час від часу стріляють на вулицях.

— То бандитські провокації. На жаль, багато місцевих ще під впливом пропаганди. Ви не з таких, сподіваюся.

— Нікого й ніколи не слухаю. Себе хіба.

— Правильно. Мене теж можете. Дуже вас прошу, Марто. Почуєте десь щось подібне, побачите підозріле, чи хтось про щось незаконне вас попросить…

— Мене ніхто не просить, — відрізала вона.

— Але якщо, — Нечаєв наголосив на цьому слові, — щось подібне виникне, дуже прошу вас не руйнувати мою довіру. А знайти можливість сказати про таке мені особисто. Будьте певні, з плеча не рубатиму. Розберуся, обдурених попереджу на перший раз. Карати аби покарати — то не мій метод.

— Ви культурний офіцер, пане-товаришу.

— Без панів.

Іди вже.

Капітан чув це, бачив прохання в очах.

— Радий, що порозумілися.

— Я не псую стосунки з владою.

— Вірю й бачу. Всім треба жити. Хай рука швидше одужає.

Знову козирнувши, Нечаєв пішов, і за спиною двері хлопнули дуже швидко. Він уявив, як Марта зітхнула, спекавшись нарешті небажаного гостя. Посунув через двір, не повертаючись й нікуди не сходячи з насипаної стежки.

Значить, обварила руку.

Рядовий Яковлєв стрельнув навздогін тому, з ким був Мартинюк.

Не розгледів у темряві, зрозуміло.

Переш білизну й одяг офіцерам та їхнім дружинам. Непогане прикриття, не підкопаєшся. Але поспішати однаково не треба.

Хвіртку капітан зачиняв, дуже задоволений собою.

5 Луцьк, міська лікарня, район залізничної станції

Добиралися порізно.