Біла ніч - Страница 40

Мали відомості про домівку у Веселому, тому до села дісталися втрьох. А вже звідти Грак запропонував іти окремо, і Коломієць не заперечував. Хоч той за своєю звичкою проговорив уголос два варіанти.

— Дивись, як підемо разом, у разі чого можемо гуртом від москаля відбитися. З іншого боку, по одному нас важче наловити. Дідько його знає.

— Що пропонуєш?

— Та нічого. Моє діло — попередити. Ти командир, друже Східняк. Вирішуй.

Перевагою Максима в подібних ситуаціях завжди було його вільне, без виразного акценту, володіння російською. Міг зійти за червоноармійця, офіцера або цивільного спеціаліста, якого комісували й відправили зі Сходу на Захід. Мінусом стала відсутність потрібних документів, точніше — можливості швидко їх роздобути. Через те довелося обмежитися тим, що є.

Гракові підійшла довідка працівника ковельського краєзнавчого музею. Уже скоро рік, як радянська влада почала описувати втрачені музейні експонати й складати списки того, що вдалося зберегти. Про це голосно говорили й писали, тож поява музейника ні в кого не викличе підозри. Якщо, звісно, не візьмуться з якихось причин установити особу. Але Грак був знаменитий тим, що зовнішність не кидалася в очі, міг розчинитися серед собі подібних і часто так робив. Східняк не раз мав нагоду переконатися у чудовій здатності побратима до виживання в будь-яких умовах. Вояк міг злитися як з лісом, так і з містом.

Натомість Тихий мав документи надійніші — робітника, який шукав праці. Природа наділила його ногами різними довжини, права була трохи коротша за ліву. До регулярного війська такого не брали, але для повстанської армії згодився, бо, на відміну від Червоної, чоловік хотів воювати в ній. Коли треба, рухався швидко, вправно й міг навіть обігнати наввипередки будь-кого за бажанням. Звичайно, перегонів ніхто не влаштовував, та за потреби Тихий починав демонстративно кульгати, і легко міг довести: це не від поранення. Тож його папери були справжніми: комісований, для військової служби не придатний, інвалід.

Коломієць мав при собі про всяк випадок солдатську книжку вбитого в лютневому бою старшини Мурашова, куди треба було тільки переклеїти фотокартку. Зробив це Максим сам, і не дуже старався, бо фото справжнього власника теж було наліплене криво. Підробка може викритися, якщо Коломійця затримають і почнуть перевіряти, зробивши відповідні запити. Відповідь буде: пропав без вісті такого-то числа такого-то місяця в районі Дубно. Але навряд чи до такого дійде, адже існувала домовленість — у разі спроби затримати для перевірки відразу намагатися втекти, прийняти бій, у разі чого не датися живим.

Цивільний одяг у Веселому приховали не спеціально для їхньої групи: переміна завжди зберігалася в обладнаних домівках для подібних випадків разом зі зброєю. Затримка була за військовою формою для Східняка. Маючи розгалужену підпільну мережу, роздобути її не так уже й складно, та забирало час, тож Коломієць усе одно мусив чекати. Не думав, що все вдасться, та пощастило — знайшли й доставили все, що треба. Той старшина, з якого зняли галіфе й гімнастерку, за життя був грубший за хорунжого, усе висіло мішком, довелося вдягнути на білизну плетений светр, застебнутися під горло й тугіше затягнути пас. Поки чекав, отримав до своєї солдатської книжки майже справжню довідку з госпіталю, написану традиційно нерозбірливим лікарським почерком. Тепер він тимчасово став старшиною Мурашовим, який прямує зі шпиталю до своєї частини.

Побіжна перевірка проканає.

Зранку вийшов на трасу, попросився на попутку до Луцька, дорогою травив солоні анекдоти й на веселе товариство ніхто не звернув увагу. Міста Максим не знав, зовсім не орієнтувався, та Грак просвітив, змусив повторити маршрут кілька разів, тож не журився, тримався впевнено. Хвилювало інше: відсутність детального плану дій. Адже легко зголоситися до справи, навіть виконати не складно, якщо підготуватися. Зі свого, та й чужого досвіду Коломієць знав: треба зайти в місто, зробити задуману справу й вийти. Останнє — бажано, бо самогубцем Східняк себе не вважав, як, зрештою, ніхто інший.

Поки щастило. Він ішов розбитими вулицями, роздивлявся будівлі старовинних костелів, уже пристосованих під цивільні заклади, кілька разів запитав дорогу, і ні в кого не викликав підозр чи надмірної зацікавленості. Кілька разів проминув повз патруль, віддав честь, йому механічно відповіли. Загалом здалося — Луцьк хотів спокою й існувала певна домовленість миру не порушувати.

Завернувши на потрібну вулицю, Максим відшукав хату, де була чергова домівка. Уже перевалило за обідню пору. Роззирнувшись й переконавшись, що все спокійно, перейшов двір, ковзнувши поглядом по розвішеному на спеціально натягнутій мотузці пранню. Постукав у двері.

— Червона, — сказав, побачивши молоду жінку в проймі дверей.

— Калина, — почув відповідь, швидко зайшов, запитав відразу:

— Усі тут?

— Двоє, — кивнула вона, потім додала: — Я Марта.

— Східняк.

— Знаю. Навіть чула.

— Від кого?

— Говорять. — Марта не відповіла прямо, жестом запросила всередину.

— І що кажуть? — поцікавився Максим, лишаючись на місці.

У кімнаті почувся рух, вийшов Грак, покрутив пістолет у руці, сховав.

— Перевірив, чи справді ти.

— Затримався трохи. Міг бути не я?

— Тут гостей ходить, мов до отця на сповідь.

— Теж мені — порівняв, — пробурчала Марта. — Не товчися вже тут, зайди.

Коломієць пройшов, намагаючись не маячити навпроти вікон, хай вони й були запнуті завісами.