Біла ніч - Страница 41

Зачиняти щільно, наглухо означало викликати зайву підозру й зацікавити, що там ховають. Кинув у куток напівпорожній «сидір», зиркнув на Тихого, який саме вилазив зі сховку в підвалі. Ані його вигляд, ані вираз обличчя Грака йому не сподобалися.

— Що? — запитав коротко.

— Нічого хорошого. Нам не вільно довго тут сидіти.

Максим глянув на Марту.

— Так і є, — кивнула вона. — Тут недавно був чоловік, назвався Андрусем. По-дурному налетіли на москалів. Чи втік він, не знаю. Я кулю зловила.

— Але ми тут. Отже, домівка не засвічена.

— Я перевірив, ніби все добре, — мовив Грак. — Але ти ж розумієш, друже командир. Усяке може бути.

— Ти перевірив усе й зайшов. Нічого не побачив підозрілого.

— Бо не знав про халепу. Тепер знаю.

— Хочеш сказати — чекали тут на мене, аби вже забратися геть?

— Треба, — погодився Грак, — та нема куди. Інші домівки шукати треба. Бач, як воно буває.

Коломієць озирнувся на Тихого. Той знизав плечима, потім, не зважаючи ні на кого, примостився біля столу, розстелив газету й заходився розбирати пістолет. Мовчала й Марта. Максим звик до того, що неможливо втілювати навіть приблизні плани в тих умовах, у яких вони змушені діяти. І все одно не був готовий опинитися в місті зовсім без прикриття, тицяючись у різні боки, мов цуцик.

— Чекайте, — мовив, укотре обвівши поглядом кожного. — Дайте хоч передихнути. А ти, Марто, краще руку покажи.

— Для чого? Ти, може, лікар?

— Показуй.

Зітхнувши, Марта, не зважаючи на присутність одразу трьох чужих чоловіків, скинула з плечей хустку, розстебнула кофтину. Тихий не звертав увагу, розкладаючи на газеті пістолетні деталі. Грак відвернувся до вікна. Максим прикипів поглядом до її пальців, Марта перехопила, кинула:

— Наказали — виконую.

— Так я ж нічого.

Насправді Східняк давно не бачив оголеного жіночого тіла. Уже пошкодував про сказане, бо щось призабуте пробудилося, коли Марта не дуже зграбним рухом звільнилася від кофти, відкривши напухлу, набряклу довкола рани лівицю.

— Оце хотів побачити?

— Спокійно.

Роздивлятися рани було не в новинку, Максим бачив ледь не щодня різні, значно сильніші, бувало — смертельні поранення. Притримуючи знизу жіночу руку й знову відчувши від доторку до шкіри млість, пальцями своєї правої легенько пробігся біля враженого місця. Марта скривилася — боліло, хай не так різко, — але мовчала, лиш гучно сопла носом. Натиснувши в одному місці сильніше, Коломієць відчув, як дівчина здригнулася, а з-за країв засохлої скоринки шкіри видушився жовто-червоний згусток.

— Гноїться.

— Знаю. Коли пальця вріжеш, теж може.

— Це не палець. — Максим знову надавив. — Рани треба чистити.

— Я обробляла.

— Але ти теж не лікар. Сядь.

Коломієць знайшов спосіб відтягнути, хай на короткий час, прийняття рішення. Грак тим часом зрозумів без зайвих слів — пішов на кухню, приніс кухоль з нагрітою водою, потім знайшов недопитий Андрусем самогон. Тихий відволікся від чищення зброї, витяг і дав Максимові свій складний ножик, недавно нагострений.

— Так ви серйозно? — Мартині брови стрибнули вгору.

— Дуже. Сиди отак, терпи. Болітиме.

— Робіть уже, не лякайте.

Коломієць дбайливо протер лезо самогоном, ним же протер поранене місце. Потім запалив спиртівку, потримав гостряк над вогнем. Спритно затиснувши Мартину руку своєю, кивнув Гракові. Той стиснув ззаду її плечі.

— Ай!

— Ще нічого нема. — Коломієць справді лиш торкнувся краєчком леза враженої шкіри.

— Погано, що так склалося, — уставив Грак. — Але то як подивитися. Аби ми не навідалися, воно б і далі гнило. Пішла б до лікаря, хіба хочеш — мусиш. Той кульове поранення побачить. Усе, гаплик.

Коломієць зробив кілька надрізів. Лезо розсікло набряклу шкіру, Марта крикнула голосніше. Грак натиснув згори всією вагою. Тихий спокійно чистив шомполом пістолетний ствол.

За короткий час вражена шкіра довкола рани була нерівно, але акуратно зрізана. Дівчина стогнала, бо, коли чистили, пекло. Та нарешті Максим закінчив, задоволено глянувши на плід своєї дилетантської, проте звичної праці: гнилого вже не було. На бинти дорвали стару сорочку, після перев’язки Коломієць задоволено гмикнув:

— Лялечка. — І без переходу, мовив: — Якщо йти звідси, то всім разом.

— Чому? Усім, хто до мене ходить, сказала — руку обварила.

— Повірили?

— Та чого ж ні! Потім, я ж потроху справляюся.

— З такою рукою небезпечно. Рано чи пізно комусь закортить перевірити, чому опік окропом так довго не заживає, — уставив Грак.

— А зніматися звідси всім разом ще небезпечніше, — парирував Коломієць.

Тихий збирав змащений пістолет, усім своїм виглядом показуючи: виконає той наказ, який віддадуть.

Максим пройшовся кімнатою. Зупинився біля патефона, почав перебирати конверти з платівками. Думки зараз літали далеко.

— Дізналися щось про Голяка? — запитав, не повертаючи голови.

Тепер наперед виступила Марта, чим стала схожа на школярку, яка вивчила урок краще за інших.

— Уже перевірила сьогодні. Не складно, він же не ховається. Є в мене колєжанки, котрі знають його жінку.

— Це деталі. Що?

— Хворіє. У лікарні лежить, апендицит.

Це прозвучало так буденно, що до Коломійця не відразу дійшла суть почутого. Він мотнув головою, бо здалося спершу — недочув. Навіть перепитав:

— Як-як? У зрадника — апендицит?

Грак не стримався — гмикнув: