Біла ніч - Страница 45

Мотоцикл на повній швидкості завернув на першу-ліпшу вулицю. Попереду замаячив густий парк.

Дерева прикриють, удача.

Головне зараз — відірватися, потім кине, далі транспорт лиш заважатиме.

Чикнуло по правому рукаву, трохи вище від ліктя.

Нема на що зважати — дурна куля.

Лише подряпина, не без того.

Петляючи старим парком, викручуючи рогате мотоциклетне кермо навмання й дивом не залетівши в тупик, Коломієць вирулив на якусь вулицю.

Помчав у сутінках уздовж річки, тримаючи курс на дамбу, далі повз дамбу — ще один парк, за ним — розкидані хатки. Гайнув розбитими вуличками, покружляв трохи й ударив по гальмах, коли вирішив: від погоні відірвався.

Не надовго, його вже, напевне, обкладають, місто стало дибки й підняте по тривозі. Але все ж мав невеличку фору, якою скористався повною мірою. Кинув мотоцикл просто посередині битої вулички, по обидва боки якої стирчали похмурі хати, які ще не прикривала зелень весняних садів — листя тільки пробивалося. Як вибратися звідси, поняття не мав, та довіряв інстинктам: так само швидко треба було орієнтуватися в незнайомих лісах. Тікаючи, навмисне вирулив у бік, протилежний тому, звідки прийшов. Коли так, треба лише вертатися назад, уже кружним шляхом — зате знаючи напрямок.

Неподалік уздрів розбиті снарядами будинки. Два поруч, сусіди, один — навпроти, трохи навскоси. На фоні вцілілих могли б виглядати привидами, якби ті, котрим пощастило, справді були веселішими. Спокусу пірнути в розвалини, знайти завалений цеглою льох і відсидітися там Максим відкинув одразу — побачивши мотоцикл, шукатимуть спершу там. Тож повернув пістолет у кишеню галіфе й швидко рушив уперед, оминувши руїни й за першої ж нагоди завернувши ліворуч.

Луцьк уже поволі ховався в темряві. Прямуючи, Коломієць час від часу помічав людські постаті за парканами у дворах. Та варто було чоловікові у формі офіцера НКВС повернути голову на рух, людина зникала, не бажаючи потрапляти на очі, тим більше — вступати в якусь розмову. Покружлявши ще трохи, знайшов зручне місце, де можна було крізь дірку в огорожі ковзнути в яблуневий сад, далі — городами вперед.

Тепер уже не мало значення, бачать його з вікон чи ні. Свого часу сам ганявся так за бандитами, не такими, але все ж схожими миргородськими дворами. І не раз чув від очевидців, мовляв, побіг он туди, навіть рукою махали. На ділі це мало, чим допомагало, хіба точно знаєш, кого шукаєш і можеш вирахувати, куди б втікач міг піти, де має знайомих. Але в більшості випадків невстановлена особа, яка тікає в невідомому напрямку, має дуже багато шансів вислизнути. Хай навіть має особливу прикмету, яку вже напевне знають — форму капітана НКВС.

Коли вибрався на ширшу вулицю, напружився, приготувався захищатися й пішов далі, не збавляючи темпу. Увагу на нього перехожі, котрих о цій порі вже поменшало, не звертали. Сіпнувся трохи, коли повз нього в протилежному напрямку проїхала полуторка із солдатами в кузові. Обійшлося. Угледівши нарешті знайому кам’яницю, завернув у той бік, знову переходячи на невеличкі вулиці. І не здивувався, коли за якийсь час ноги винесли його до Мартиної домівки.

Заходячи у двір, витягнув пістолет. Рухаючись повз розвішані полотнища простирадл, мацав поглядом довкола, готуючись зустріти засідку. Але все було тихо. Скочивши на ганок, стукнув у двері, почув зсередини шерех, потім — Мартин голос, питала пароль. Сказавши той самий відгук, нетерпляче натиснув на двері. Коли пустили, притулився до стіни й не соромлячись голосно видихнув, потім — широко перехрестився, хоча робив так не часто, маючи своє особисте ставлення до Бога.

— Живий! — видихнула Марта, і, теж не соромлячись, притислася до нього коротко й міцно.

— Та ну, що мені буде. — Максим відсторонив її, досі стискаючи пістолет у правиці. — Хлопці цілі?

— Усяке є.

Глянувши на Грака, який притулився до одвірка, Східняк зрозумів — заспокоївся рано.

— Тихий?

— Отож.

Коломієць легко відсторонив Марту.

— Що?

— Хтозна…

— Не мороч голову!

— Та де… Я думав, закружив москаля. Тут де не взялися двоє з-за рогу. Не мало б їх там бути. Поклали обох. Але Тихому — в живіт.

— Сильно?

— Обойму розрядили. Зблизька. Кажу — просто на нас вискочили.

Знявши нарешті кашкета, Коломієць витер змокрілого лоба. Бовкнув, ніби завершуючи якусь свою думку, мов не сталося нічого:

— Я все боявся загубити. Бач, як чулося.

— Чулося?

— Збиралися йти звідси. Усі. Або — ті, хто лишиться. Така ж ніби розмова була. Коли так, міг би про кашкет бісів забути. Гори він вогнем. А бач, як воно.

— Як? — вирвалося в Марти.

— Тут доведеться сидіти далі. Усім. Тихого на тебе не лишимо. Самого — теж. Із собою не потягнемо.

— То чекати, поки помре?

Грак незграбно переступив із ноги на ногу.

— До нього піду. В пивниці поклали. Кров’ю зійшов, поки доволік. Відки сил узяв.

— Ти?

— Він. Дірка в пузі, а сам якось ступав. Дивом проскочили.

— Нині справді день див. Більше не буде такого.

— Кров я зупинив, — мовив Грак. — Далі не знаю. Тобто… Знаю. Нема нічого під руками.

Він залишив Максима на Марту, сам посунув до пораненого. Коломієць пройшов, поклав пістолет на стіл, обіперся поруч руками, схилив голову. Позаду почув обережне:

— Ти цілий?

— Ніби. Хоча — отут. Нічого особливого, але глянь.

Повернувся, показав руку, де злегка боліло.

Хоч у хаті півтемно, побачив, як ураз збліднула Марта, не стримавши зойк.