Біла ніч - Страница 46

К оглавлению

46

— Ти чого? Страшне щось? Наче подряпина…

Ступивши ближче, дівчина торкнулася рукава.

— Дірка.

— І що? — він не вловив думки до кінця.

— На рукаві дірка. Кров тут. Капітан за формою все одно прийде. Я обіцяла. Не можна тут лишатися… Східняче, ми не можемо більше.

Ось маєш.

Ще й про кашкет не забував, але толку тепер…

Знизу, з прочиненої ляди, долинув стогін Тихого.

Погляди Максима й Марти знову зустрілися. Тепер мовчки прочитали одне одного.

Лишатися — провал. Іти не можна — пораненого не дострелиш.

Думай далі, друже Східняк.

Частина третя
Клавдія

10—14 квітня 1945 року

Забороняю категорично посилати важнішу почту штафетою. Забороняю категорично пускати по зв’язках ріжних дезертирів.

З наказу шефа СБ ПЗК Шворного для комендантів СБ надрайонів ВО «Славута» від 14 грудня 1944 року

В часи весни і початку літа, найвигіднішого часу для ведення партизанських дій, відділи УПА нашої ВО себе не виправдали. Бойових акцій проводили дуже мало, а сиділи в одному місці й ухилялися під різними підтекстами несприятливих обставин від виконання наказів ШВО і заряджень районних провідників.

З наказу команди і штабу ВО Лисоня; 1945 рік

В УПА далі перебуває 25 353 особи, згруповані в 496 відділів різної чисельності.

Зі звіту пленуму ЦК КП(б)У від 15 березня 1945 року
1
Луцьк, будівля Свято-Троїцького собору, слідчий відділ НКВС

Полинін вимагав негайних результатів, але з досвіду знав — добре, якщо буде хоча б якась мінімальна інформація.

Цього разу пощастило бандерам. Майор віддав належне — з цього боку удару не чекав. А вони провели свою акцію швидко й, треба визнати, вправно. Напевне, довго готувалися просто в нього під носом. Дізналися, де саме зараз Голяк, знайшли офіцерську форму, діяли, мов за годинником. Без допомоги місцевого підпілля не обійшлося, що зайвий раз нагадало Полиніну — рано заспокоївся, повірив звітам, якими заспокоювали. Мовляв, за кілька місяців блокади бандитів удалося суттєво послабити, вони поступово згортають діяльність, більшість здається, меншість лягає глибоко на дно. Він сам регулярно рапортував про успіхи, ще й посилався на перевірену інформацію.

Ось тепер має щигля по носі.

— Пшик, — промовив, дивлячись з-під лоба на Нечаєва.

— Так точно.

Капітан відчеканив, не знаючи, що на це сказати. Чим роздратував майора ще більше. Полинін збирався закурювати, але в гніві зіжмакав цигарку, жбурнув її вбік, грюкнув кулаком по столу.

— Завів своє — так точно! Папуга чортів! Що — так точно, що?! Присилають сюди без досвіду оперативної роботи! Кадрів не вистачає! У людей все з рук валиться, а він — так точно! Пряник тульський, твою дивізію!

Лице Нечаєва запалало.

— Товаришу майор, — заговорив стримано. — Мене не в канаві знайшли. У мене є досвід і нагороди. Можливо, не той, який треба тут. Але я вчуся, намагаюся освоїтися в нових умовах…

— Довго! — гаркнув Полинін. — У мене тут офіцери на ходу вчаться! Ти говориш забагато, думаєш іще більше! Тут діяти треба, капітане! Бо поки граєшся в пінкертона, бандити в тебе під носом убивають наших агентів!

— Не лише в мене. І потім, я маю свою ділянку роботи. Ви мене на неї кинули.

— Куди я тебе кинув?

— Іван Мартинюк.

— Покійників нюхаєш? — майор гмикнув. — Чув, чув. Доповіли. Жаль, не бачив. Винюхав чого?

Розмова зайвий раз переконала капітана: поки краще тримати здогади при собі. Полинін скоро дуже здивується, а разом з ним — усі, кому він, Андрій Нечаєв, не дає спокою. Тож, для порядку помовчавши, відповів:

— Наразі розробляю версію, що Мартинюк мав прямий зв’язок із групою, яка скоїла замах. Думаю, готувалося щось більше, масштабніше. Та коли Мартинюк випадково наскочив на наших солдатів і це для нього скінчилося плачевно, вони вирішили активізувати дії. Також переконаний — їх уже нема в Луцьку.

Полинін витягнув нову цигарку.

— Скажімо, з першим припущенням погодитись іще можу. Віднедавна бандерівці діють окремими групами, але всі між собою хоч як пов’язані. Але що бандити втекли — навряд. Орлов уже запечатав місто по периметру. Миша не вискочить без дозволу й перевірки. За моїм поданням уже не випускатимуть цивільних без спеціальної позначки в документах. Відмічатися треба в комендатурі, мороки багато, та й усі на виду. Як кажуть, індивідуальний підхід.

Майор закурив. Чекав від Нечаєва ще чогось. Той сидів, мов прибитий до стільця, і Полинін пояснив докладніше:

— Орлов має багату практику. Вже поділив весь Луцьк на квадрати. Пустили собаку, взяла слід від кинутого мотоцикла, загубила, правда, як на широку вулицю вивела. Там багато ходять і їздять, затоптали. І все одно їх знайдуть. Капітанську форму, ще й нашу, просто так не роздобути.

Майор ніби ненавмисне опустив факт, що в той час, поки Орлов із солдатами проводив облаву, а інші трусили агентуру й виставляли посилені пости довкола міста, саме Нечаєв старанно, нікого не пропускаючи, опитав усіх, хто був у лікарні в той момент. Після чого доповів Полиніну: вбивця був одягнутий у форму капітана державної безпеки, не нову й не парадну, повсякденну. Лікар, до якого лжекапітан звертався, відзначив: одяг на ньому висів, та й кашкет тримався на голові трохи кумедно.

46