Біла ніч - Страница 47

К оглавлению

— Є одна цікава деталь. Я вказав у рапорті.

— Хочеш сказати — я читав і пропустив твій геніальний здогад?

— Ні. — Капітан уже навчився стримуватись. — За купою різного ви не надали цьому значення. Бо то ж дрібниця насправді.

— Я всьому надаю значення! — підніс голос Полинін.

— І все ж хочу знову звернути вашу увагу, тепер уже окремо.

— Що ж, розумнику, здивуй мене.

— Ви кажете так, ніби розум — злочин.

— Розум — ні. — Майор затягнувся. — Але я тут почув таке цікаве слово. Старопупий. Про таких, як ти, Нечаєв. Не так розумних, як розумецьких. Але докладай.

Капітан зібрався з думками.

— Усі, з ким спілкувався терорист, відзначили цікаву особливість. Той говорив російською майже без акценту. Не так, як місцеве населення, яке вперше почуло російську шість років тому, до того практикуючи з чужих для себе мов лише польську.

Полинін подумки вилаяв себе, та зовні лишався незворушним. Не слід цьому розумнику знати, що його правда: майор справді читав це, але пропустив повз увагу. Хоча говірка, особливості мовлення — таки особлива прикмета. Перепрацювався, явно забагато звалив на себе. І відпочити нема коли, бо, як кажуть, після війни відпочинемо.

— Які висновки? Бо ти в цьому в усій красі, капітане.

— У чому?

Зараз майору закортіло змінити тон.

— Ви, товаришу капітане, зафіксували справді цікавий факт. Але виклали письмово й нагадуєте тепер, не роблячи жодних висновків. За вас, виглядає, повинен думати я. Чи не так?

— Висновки є.

— Слухаю вас.

Нечаєв прокашлявся.

— А висновок такий. Перевдягнений бандит — не з місцевих.

— Хочете сказати — не з Луцька?

— Не з Волині. Узагалі не із Заходу України. Я служив до того в різних місцях, не раз мав справу з етнічними українцями, народженими, скажімо, у Харкові, у Чернігівському чи Полтавському регіонах. У них говірка характерна, південна. Сказав би навіть — південноросійська.

— Не треба мені аж таких тонкощів. До чого ведете?

— Зрозумів, що мали на увазі свідки, яких опитав у лікарні. Тобто чому почута російська зачепила їх за вуха. Акцент чується, та не такий сильний, як тут. Для простоти назвемо того, хто зухвало застрелив нашого агента, вихідцем зі Східної України.

Полинін поперхнувся димом, закашлявся.

Отут уже важко було втриматися — виказав себе перед молодшим за званням. Ще й перед офіцером, якого ось тільки шпетив і до якого взагалі ставиться поки з певним упередженням. А бач, сучий син, твоя правда. Тицьнув майора носом туди, куди він сам найперше мав глянути й зробити власні висновки. Довести молодшому, в кого тут досвіду більше.

— Східняк?

— Так точно. Коломієць Максим.

Цього разу Полинін утримався, не перекривив, натомість підвівся, пройшовся кабінетом, розмірковуючи вголос, ніби Нечаєв був саме тим, з ким майору хотілося поділитися своїми думками:

— Якщо ми не помиляємося і колишній радянський міліціонер, а тепер — зрадник Батьківщини, на прізвисько Східняк, — той, хто зухвало застрелив нашого агента Голяка, це може означати лише одне. Операція «Біла ніч» опинилася під питанням. Адже Коломієць живий.

— Не обов’язково. — Згаданий план був дітищем Полиніна, з яким він носився і яким пишався, тож Нечаєв не збирався розчаровувати начальство. — Усе пройшло добре, агент Молот благополучно ввійшов у контакт із потрібним об’єктом. За останніми даними, він з’явився в Ставчанах, у потрібній хаті. Навіть уже забрався звідси разом із товаришем.

— Орлов доповідав, — кивнув Полинін. — Тому я й думав, що все вже рухається до кінця.

— Знайти підхід до Східняка — ще не все. По-перше, Молота могли розкрити, таку можливість ніколи не слід відкидати. Друге, не менш імовірне — агент не має змоги виконати завдання, бо на цей момент Коломієць перебуває тут, у Луцьку. Тож Молот чекає, коли він повернеться.

Полинін знову насупив брови.

— А зараз ти уже зовсім дурне говориш, капітане. Значить, треба випустити Східняка з міста, дозволити йому вийти, аби агент Молот виконав завдання й ліквідував його? Чи не простіше самим зловити Коломійця?

— Мабуть, простіше, — погодився Нечаєв. — У такому разі «Біла ніч»…

— Про «Білу ніч» не думай! — перервав майор. — Операція планувалася не заради знищення одного бандерівського командира! У будь-якому їхньому відділі бажаний наш агент! Що більше їх, то краще видно все! Як на долоні! Я пояснював, здається, справжню сутність операції.

— Так, ви згадували метафору.

— А ти, Нечаєв, більше не згадуй розумних словечок! Принаймні в моїй присутності! Ясно?

— Так точно!

— Ну ось. — Настрій у Полиніна трохи поліпшився. — Загалом хвалю, приймаємо твій здогад про Коломійця як робочу версію. Той Голяк сам не знає, як прислужився нам своєю дурною смертю.

— Прислужився?

— Так точно! — передражнив майор капітана. — По нього прийшов Східняк, засвітився й сидить десь тут, у мишоловці.

— А якби виконав хтось інший? Не Східняк, маю на увазі…

На обличчя Полиніна знову лягла тінь.

— Якби баба яйця мала знизу, Нечаєв, вона б називалася дідом! Досить уже, умієш усе зіпсувати. Іди, пиши звіти, грамотно. Ти ж сильно грамотний у нас. Чорна робота й надалі для тих, кому ніколи про таке думати. Кругом, кроком руш!

Нечаєв виструнчився, чітко повернувся, як того вимагає устав, залишив кабінет. Кроки лунко відбивалися від стелі — кажуть, тут колись було церковне приміщення. Зачинивши двері, закусив губу й мимоволі стиснув кулаки. Хоча швидко опанував себе — повз нього сновигали туди-сюди колеги, вітаючись на ходу, а хтось навіть устигав коротко потиснути руку. Не треба, аби інші бачили й розуміли зараз його стан.