Біла ніч - Страница 51

Уже коли йшов до бази, прикидав різні варіанти подальшої дії. Більше схилявся до думки, що не треба форсувати події. Дочекатися Східняка, переклавши на командира право приймати рішення. Або — дізнатися, чи ще той живий, і в разі, якщо не так, шукати спосіб зв’язатися зі Службою безпеки. Так чи інакше, сам чотовий не бажав брати відповідальність на себе.

Ось чому раптова, як завжди, поява Остапа скинула з плечей Довбуша тягар, чим трохи полегшила життя.

Червоний напевне прийшов не просто так, у гості, бо зі своїм відділом проходив поруч. Тим більше, його супроводжували троє бійців, що означало: мав розмову конкретно до Коломійця, а решта відділу стоїть десь неподалік. Довбуш устиг лиш привітатися — хорунжий жестом звелів відійти вбік, і коли вже ніхто не чув, без зайвих передмов почав:

— Вирок Східняк виконав.

— Добре. — Інших слів Довбуш не знайшов.

— Так, та не так, — мовив Червоний. — Москалі за це взяли заручників. Вимагають видати вбивцю.

— Від кого вимагають?

— Від того, хто видасть. — Остап знизав плечима. — То ж знайома практика, друже Довбуш. Міняють заручників на явки з повинними. Значення для них нема, Східняк здається чи хтось інший.

— А Східняк — живий?

— Того ніхто не знає. Пошту вдалося передати за межі Луцька з великим трудом. Але не в Східнякові річ, однаково його тут нема. Ти за старшого.

— То що?

— Сидите, мов маєте добрі вакації. Людей на цьому терені бракує.

— Несправедливо, друже Остап. Далі так піде, скажеш — ми навмисне ховаємося. Не дай Бог, боягузи. Коли не дезертири.

Червоний не спішив відповідати. Витяг саморобний вишитий кисет, наслинив цигарку, задимів.

— Не буду зараз сперечатися. Часу нема й бажання. Москальська блокада всіх розпорошила, подрібнила. Багато командирів полягло. Нема, кому піднімати. Де-не-де почалося пияцтво, а хтось замалим гареми собі не позаводив. Тієї армії, до якої я прийшов і складав присягу тут, недалеко, у Вовчаку, — уже нема.

— Чекай, друже Остап! Ти говориш так, як совєти у своїх листівках пишуть!

— Менше їх читай, — відрізав Червоний, тут же уточнивши: — Тобто аби ти справді читав москальську писанину, то знав би: вони, навпаки, пишуть, що нас багато, ми озброєні до зубів і готові по-звірячому вирізати тих, хто має сміливість стати під серпи з молотами та присягнути Сталінові. Вони вважають нас, друже Довбуш, сильними. Добре, що не знають, які насправді справи.

— Хіба все так погано?

— Та хоч на ваш відділ глянь. Зброя іржавіє.

— Маємо наказ свого командира…

— Де той командир? — Червоний підніс голос, його почули вояки, озирнулися, він заговорив тихіше. — Є інший наказ, від крайового проводу. Треба активізувати, а коли зовсім точно — відновити бойові дії в районі Луцька. Бити точково, малими летючими групами. Так склалося, що мій відділ дістався до Ківерцівського лісу, закріпилися там. Найближче до нас — ви, тож об’єднатися не так провідник велів, як сам Господь Бог. — Уперше за весь час Червоний посміхнувся тонкими потрісканими губами. — Туди один перехід. Твої люди відпочили, час знову до зброї.

— Але ж наказ…

— Доста. Маємо інший наказ. Найближчим часом треба відповісти на заручників — спробувати захопити котрогось енкаведиста. Звісно, офіцера. Бажано — живого. Потім совєти отримають повідомлення: війна війною, мирні мешканці в ній страждати не повинні. Нехай відпускають людей, отримають своїх назад.

— Це теж наказ проводу?

— Це мій план, — просто відповів Остап. — З Луцька там тягнеться одна з важливих трас, залізниця поруч. Багато хто їздить. Саме тому дорога вважається спокійною. Так, на повстанську армію зважають. Проте совєти переконані: коли вже ми воюємо, то тепер подалі від доріг, де щодня переміщається багато колон та окремих автівок. Удару з Ківерцівського лісу не чекають.

— Східняк…

— Годі вже про нього. — Хорунжий почав дратуватися. — Або заліг глибоко й перечікує. Або вже вислизнув. У обох випадках твій командир знає, куди йти. По наших хатах підуть естафети з повідомленням, де на нього чекатимуть. Підберуть. Не ми, так інші. Йому б вибратися, бо поки нема, про що говорити. — Червоний докурив до краю, розім’яв крихти тютюну пучками. — Виступаємо в район Йосипівки, як стемніє. Керуй, друже Довбуш, це не обговорюється.

— Ні. Є, що обговорити, друже Остап. Саме через новий наказ.

— Важливе?

— Дуже. Грак на моєму місці знаєш, як би сказав? Може, то є зле, що ми тут рани зализали й сили зберегли, жирком навіть почали обростати. Та добре, що на місці сиділи, бо інакше попалилися б усі. Зрадник бо у відділі.

Очі хорунжого звузились.

— Зрадник? Як знаєш?

— Хай він сам розкаже. Погодься, маюче таке, далеко не підемо. І шкоди не встиг заподіяти, це добре. Весь час тут, на очах.

Остап розстебнув кобуру.

— Хай закличуть до бункеру. Поговоримо. Ну, як ти помиляєшся…

Чотар віддав зброю, підкорившись наказу.

Це не віщувало нічого доброго, і Мирон глянув на Цвяшка, що стояв неподалік, уважно стежачи за тим, що відбувалося. Хоч нічого особливого поки не було. Чотареві лиш наказали зараз іти до командира, хай навіть уперше за весь час, поки новачки перебували в таборі. Інших вояків так само викликали для окремих розмов. Проте отак, при всіх, карабін ні в кого не забирали.

Відтоді, як Східняк пішов з малою групою, залишивши вирішення питання новачків до свого повернення, Довбуш виконував його наказ. Чотаря з Цвяшком годували, як інших, видали трофейні німецькі карабіни, щоправда — чомусь без набоїв, і вони разом з іншими щодня вправлялися на плацу. В охорону жодного з них не ставили, вони взагалі не мали права виходити за межі бази, і Степан сприйняв це на диво спокійно. Схоже, йому ліг на душу подібний підхід. Коли Мирон бурчав, незадоволений напівтюремним, на його думку, становищем і навіть обурювався тихо, що заради такого не варто було приставати до повстанців, Цвяшко щоразу опускав товариша на грішну землю коротким: