Біла ніч - Страница 52

— То в московську армію ліпше? — І відразу додавав: — Для чого тоді тікав? Чому до мене підійшов? Сидів би собі тихо. Уже б присягнув Радянському Союзу, біг би в атаку, кричав «ура».

— Не розумієш, — зітхав Чотар. — Я свідомо прийшов сюди, правда. Але ж бачиш, тут ставляться, мов до ворога. Не довіряють.

— Чекай, ось у першому ж бою себе проявиш як слід.

— Де той бій! У нас не зброя, а ломаки.

— Хе-хе, ворога треба вчитися й дубцями бити. — Цвяшко зімітував замашний удар, зловив збентежений Миронів погляд, вишкірився, хлопнув по плечу. — Жартую, жартую. Рано чи пізно все тобі буде. Послужиш Україні. Школять нас не дарма. Я ж бачу, чоловіче, ти ломаку частіше тримав, ніж гвинтівку.

— Ой, пішов ти до сраки…

Так або приблизно так завершувалася всякий раз їхня розмова, після чого Чотар знову сопів, але терпів ази військової партизанської науки. Але йому веліли віддати зброю, від якої не було користі і яка, без набоїв, нікому не загрожувала.

Саме ця обставина змусила Мирона нервувати, коли, нахилившись, аби вберегти голову, ступив до командирського бункера.

Звісно, Чотар знав — друг Довбуш на кілька днів кудись щезнув. Будучи свідомий: ані йому, ані комусь іншому він звітувати не зобов’язаний. Уже встиг трошки почути про хорунжого Остапа — за нього й раніше ходили тереном різні чутки. Був момент, коли Мирон засумнівався, що це реальна, жива людина, а не командир, вигаданий референтурою пропаганди для введення ворога в оману. Та сама слава, яка випереджала Остапа й, здається, існувала вже окремо від нього самого, додатково стривожила Чотаря.

Поза сумнівом, зараз тут головний він, а не Довбуш.

— Сідай, — не запросив — наказав Остап, і Чотар примостився на краєчок збитого з ящиків ослона. — Мирон Чотар?

— Та ніби.

— Що значить — ніби? — жорстко запитав хорунжий. — Забув, як тебе звати?

— Я назвався раніше. Ось, другові Довбушу, — кивок у бік чотового. — Та коли вже питаєш, виходить, маєш якісь сумніви.

— А ти відповідаєш, наче сам у собі не певен.

— Мирон Чотар, — твердо повторив той.

Остап прихилився спиною до обшитої грубими дошками стіни, подивився на вогонь гасової лампи, схрестив руки на грудях. Світило не яскраво, і Миронові здалося — хорунжий вирішив подрімати. Натомість Довбуш подався вперед, сперши лікті на саморобний стіл.

— Той самий Мирон Чотар, котрий восени тридцять дев’ятого ходив селом і агітував за совєти?

Він сахнувся, потім скочив, ніби збирався тікати, і Довбуш теж поволі почав підводитись. Але, враз завмерши, Мирон глибоко вдихнув, промовив:

— У Горянах я тоді не один такий був.

— За себе говори, — зауважив Довбуш. — І сядь, сядь. Нема правди в ногах.

— У твоїх словах теж, — озвався Червоний.

— Кажу, як було. — Мирон лишився стояти. — Ну, повірив, що більшовики кращі за поляків.

— Ти або сліпий, або глухий, або дурний. — Довбуш знову присів. — Чи все відразу, в кращому випадку. Бо за гірше поки помовчимо.

— Яке — гірше?

— Комуністи заморили Україну голодом, — відрізав чотовий. — Не чути про це тут міг сліпий, глухий та дурний. А чути, проте все одно кликати сюди совєти, міг тільки ворог. Ось воно, гірше.

Навіть у півтемряві бункеру було помітно, як Мирон спершу побілів, потім почервонів.

— Я не ворог. Кожен може помилятися. Люди всюди зустрічали совіцьке військо з квітами. Хліб-сіль несли. Комуна ж обіцяла звільнення.

— Ось тебе й звільнили, Чотарю. Ходив по селу з червоною пов’язкою на рукаві, морочив людей колгоспом. За тобою тягалися сільські нероби й п’яниці. Хто там із них потім писав заяву, в партію хотів?

— Не я.

— Не ти. Друг твій, Савка Лисюк.

— Ніколи ми з ним не дружили!

— А коли разом ходили по наймах?

— До роботи він не годний! Ще прокрався, через Савку нам не заплатили! Праці не мали потім ще майже сезон, бо поголос пішов! І не взяли його в партію!

— Зате бульбівці повісили, — відрубав Довбуш, повернувся до Червоного. — Буває таке, чув, друже Остап? Хтось із Горян назвав тамтешнього пияка комуністом, хоч той лиш просився, і то без толку. За це Лисюка стратили, ще й листівку поширили. Більшовик, мовляв, так із кожним буде. Зараз його батько — голова колгоспу, а самого Савку совєти тамтешні мають за героя.

— Теж у герої захотів? — Червоний знову пропік Чотаря поглядом.

— Нічого не розумію! До чого Савка убогий, який герой?

— Та вже не знаю, — знизав Довбуш плечима. — Тільки ти, Мироне Чотар, потім справді якийсь час працював у колгоспі. Мав якусь чорну роботу, поки німці не прийшли. За них у вас артіль була, десь маялися по заробітках. Нічого не казали про твою дружбу з німаками, і я гріха на душу не візьму. Але як рік тому совєти знов повернулися, до тебе приходили з НКВС. У самооборону ладнали, у «яструбки», хіба ні?

Мирон ковтнув невидиму глевку грудку.

— Ні, — видушив із себе.

— Не приходили — чи не агітували?

— Приходили. Вони до всіх вступали, по хатах ходили. Не тільки вони, ще реєстр робили для їхнього військкомату.

— Я питаю за енкаведистів.

— Розмовляли, бесіди проводили. Так це в них називається…

— Знаю без тебе, як зветься! Тільки не всякий після таких розмов і бесід таємно приходить до односельців, котрих уважає надійними! І вербує в агенти, обіцяючи від влади захист та різні блага!

Довбуш рвучко підвівся, обійшов стіл, уже не дивлячись на Червоного, стрімко ступив до Чотаря, згріб за грудки, сильно тряхнув, просичав у налякане лице: