Біла ніч - Страница 53

— Потім, коли тебе хапали за язик, прикидався дурником: не те, мовляв, хотів сказати. Цікавився, чи таке іншим пропонували. Бо тебе, бач, обіцянками солодкими годували! А ще за якийсь час тебе, такого терплячого, якому однаково, чия влада, аби жерти було, раптом забирають в облаву й мобілізують до війська! Дають утекти!

— Брехня!

— Тобі назвати тих, кого я ось тільки вчора про тебе в Горянах розпитував?

— То наклеп! Наклеп, друже Довбуш! На Савку ж наклепали, який він, з біса, комуніст!

— Я не першого-ліпшого на вулиці пиняв, Чотарю! Є в Горянах наші люди, про яких ти нічого не знаєш, на щастя! Інакше давно б уже здав своїх хазяям із енкаведе!

— Нема в мене там хазяїв! Люди не знають, що кажуть! Нехай мені в очі…

Довбуш різко штовхнув Мирона до стіни. Ударившись спиною, він не встояв, сповз на підлогу. Червоний далі сидів незворушно, ніби його нічого не стосувалося. Чотовий рвучко прочинив двері, даючи тим самим наперед обумовлений сигнал, і до бункера пройшов Цвяшко. Ззовні вхід знову причинили, Степан примружився, звикаючи до млявого світла. Машинально зробив кілька кроків уперед, зупинився й завмер. Довбуш почав відразу, без передмов:

— Ви разом тікали від мобілізації?

— Так, — кивнув Цвяшко.

— Чия була ідея?

— Узагалі я ні на кого не надіявся, нікого не чекав. Спробував сам, зловили. Думав — уб’ють. Зуб вибили, натовкли добряче. Думали, злякаюся. Однаково б тікав.

— Отже, товариша собі не шукав?

— Цей, — Степан кивнув на Мирона, — як побачив, що там коїться, сам набився в компанію.

— Брехня! — вигукнув Чотар, тим часом звівшись на ноги. — Ти першим до мене заговорив!

— Пояснював тобі, що до чого й куди ти зібрався. Мозок промивав, якщо вже так сказати.

— Без тебе все розумію! Скажи ще, я тебе тікати ще раз підбив!

— Мене, чоловіче, зайвий раз агітувати на таке діло не треба. А ти до мене пристав, ще й купив Східняком.

Тепер кахикнув Червоний, усі троє дружно озирнулися на нього.

— Що ж це значить — купив Східняком?

— Пояснив: знає, куди треба пробратися й у яку хату постукати, аби потім провели до відділу Східняка. Я про такого, чесно сказати, не чув нічого. Мені все одно, я справді вже готовий був податися в партизанку. Усе одно б когось шукав. А тут така нагода раптом.

— Ти сам мене питав, де наші партизани!

Чотар, відштовхнувшись від стіни, кинувся на Цвяшка, нагнувши голову. Довбуш ступив навперейми, знову відштовхнув Мирона до стіни, глянув через плече на Степана.

— Вийди, ти вільний.

Той виструнчився, як учили на вишколі, залишив бункер. Чотар сидів на підлозі, обхопивши руками похилену голову, ніби так можна було заховатися.

— Ось про це я й кажу, друже Остап, — мовив Довбуш. — Схоже, він, — указівний палець тицьнув у Мирона, — як хотів колись совєтів, так і далі їх хоче. Знав, що хтось із рідні підтримує зв’язок зі Східняком. Далі енкаведе розіграло виставу із захопленням Чотаря під час облави, бо мобілізацію ж проводити треба. Потім він мав утекти й пробиратися в Ставчани, до нашої хатинки, до Іванни. Йому б дали втекти. І тут така удача: справжній утікач нагодився.

— Гарне прикриття, — погодився Червоний. — І все це, друже Довбуш, дуже добре відповідає моїм відомостям. Є певний план по знищенню не відділів, а вже окремих командирів. Не Східняк, так хтось інший. Кілька акцій уже проведено. Для НКВС — на жаль, успішно. Маємо втрати. Але тепер будемо на сторожі. — Він став перед Чотарем, дивлячись згори вниз. — Або сам усе розкажеш, або доправимо до крайового СБ. Ще краще — підеш із нами, СБ відрядить своїх посланців до Ківерцівського лісу. З ними розмова вже буде іншою, і то не трошки.

— Я ні в чому не винен, — мовив Мирон, не підводячи голови. — То все наклепи. — Та враз підвів, глянув на Довбуша, ігноруючи Червоного. — Друже Довбуш, я хлопець простий. Наробив помилок, хотів триматися від усього подалі. Зрозумів усе, бо краще — пізно. Тому прийшов до вас. Аби інакше було, я б хатинку Іванчину давно совєтам назвав.

— Там небезпечно, — відрізав Довбуш. — Треба естафетою попередити, якщо встигнемо і нікого ще не забрали. До Ставчан більше дороги нема через тебе. Хоч як маємо звідти зніматися, правду кажеш, друже Остап.

— Я кажу правду! — Чотар поволі випростався. — Я! Не знаю, хто й за що мене обмовив! Подумайте добре! Якщо все так, як кажете, виставити мене ворогом — прикрити іншого, справжнього! Цвяшка перевірте так само! Може, він провокатор?!

Червоний нервово потер долоні.

— З мене того доста, друже Довбуш. Ти вже щойно все сказав, Чотарю. Аби не переклав провину на іншого, я б ще тебе слухав, дав шанс. Помилка не виключена, Служба безпеки перевіряла б усе додатково й ретельніше. Але зараз — усе. Я з висновками, почутими тут, більше ніж згоден.

Не бажаючи більше нічого слухати, вийшов на повітря.

Мирона Чотаря вивели із заведеними за спину руками.

Забрали пасок, як належить арештованому. Збоку молодий хлопець нагадував старого діда, чийого лиця через фокуси людської природи досі не торкнулися зморшки. Ішов, дивлячись під ноги, зіщуливши плечі, зігнувши спину горбом і човгаючи.

Але щойно дійшов до бункера, у якому їх із Цвяшком у перший їхній день закрили під арешт, ураз змінився на очах. Гордо випростався, ніби відразу ставши більшим на цілу голову, розправив плечі, затим — руки, які ще не скрутили, повернувся до свого конвоїра. Закричав, аж луна пішла лісом. Ударив незграбно й сильно, з місця гайнув уперед, пролетівши крізь найближчі густі кущі, на короткий час зник із виду.