Біла ніч - Страница 57

— Якщо ти готовий довірити тому, хто тобі не симпатичний, безпеку дружини.

— Повторюся: моя симпатія чи антипатія в цьому разі погоди не робить. Навпаки, Нечаєв дуже хоче стати мені в нагоді й пригоді. Вислужується, я б так сказав. Тому здуватиме з тебе порошинки. Правильно, з ним ти будеш навіть у більшій безпеці, ніж із Орловим. — Майор ляснув долонями, потер їх. — Ну, поговорили. Завтра зранку збирайся, чого тягнути. Туди і назад, за день упораєшся. А Нечаєв заразом подбає, щоб ти не зловживала й не затримала машину.

— Ну, як бабця скаже лишатися в неї?

— У неї? — перепитав заразом Полинін. — На хуторі? Покладе тебе десь там, як у лікарні?

— Не знаю.

— І я не знаю. — Майор розвів руками. — Дозволяю цю авантюру, бо не хочу сваритися на порожньому місці. Якщо тобі так буде спокійніше — поїдь, поговори, може, щось корисне справді з того вийде. Далі вже вирішу сам.

— За мене?

— Ти моя дружина. А я не можу пустити ситуацію з твоїм здоров’ям на самоплив. Усе, поговорили. Тепер можна повечеряти?

Очі Клавдії всміхнулися.

— Треба. Я знала, що ти допоможеш. Дякую.

Вино вони допили разом.

4 Ліс поблизу Йосипівки, район Ківерців

За півроку, що вони жили в Луцьку, Клавдія Полиніна вибралася за межі міста вперше. Весь цей час молоду жінку не полишала думка: ніби ходить, куди хоче, може нічого не боятися, але все ж особистий простір дуже обмежений. Федір час від часу нагадував: ходити тут треба, озираючись, і Клавдія уявляла Луцьк, з яким потроху звикалася, чимось дуже подібним до обложеної фортеці. Старовинні мури й зруйновані снарядами кам’яниці тільки загострювали враження — адже там, по той бік, чигає щось невідоме, незнайоме, вбивче.

— Прошу! — Нечаєв прочинив перед нею задні дверцята «емки».

— Я вперед хотіла сісти…

Клавдія не мала такого бажання. Слова вирвалися самі собою, вона не могла пояснити, чому саме. Може, кортіло бачити перед собою не чоловічі потилиці, а лісову дорогу, яка біжить назустріч, поля, дерева, весну. Та пояснювати цього не збиралася, натомість капітан заперечно хитнув головою.

— Не маю права дозволити. Наказ товариша майора.

— А які, Андрію, ще маєте накази щодо мене?

— О! Не забули, як мене звати?

Замість відповіді Клавдія всілася на заднє сидіння, засовалася, умощуючись зручніше. Колись її захитувало в автівках, та війна адаптувала організм. Нечаєв присів поряд із водієм, прилаштувавши в ногах його автомат.

— Мені, думаю, теж годилося б видати якусь зброю.

Капітан повернувся до неї всім корпусом.

— Умієте стріляти, Клаво?

— Ні. Не було нагоди навчитися, хоч чоловік тримає пістолет поруч, коли спить. Але хотіла б навчитися.

— Жінки бояться зброї.

— Тільки не у воєнний час.

— Мені подобається хід ваших думок. Спробую організувати вам стрільбище, якщо, звісно, товариш майор не буде проти.

— Товаришу майору не обов’язково про таке знати.

— Мусив би поставити його до відома.

— Якщо скажете — не дозволить, я добре знаю Федора. Коли вже хочете стати моїм інструктором, краще знайдіть спосіб і місце. І головне — час, Андрію. Мій Полинін не лишає його підлеглим, так?

— Ви справді добре його знаєте. Гаразд, усе зрозумів. Шукатиму можливостей.

— Хай це потім буде нашою таємницею.

У цей час на своє місце вмостився водій, Паша Лихоліт, молодий, стрижений під машинку, гладенько поголений, у легкій хмарці трофейного парфюму. Нечаєв відразу припинив фліртувати, строго зиркнув на старшого сержанта, спитав:

— Де ходив так довго? Півгодини тому мали б їхати.

— Так папери. — Для наочності Паша похлопав себе по кишені, де шелеснуло. — З міста навіть на майорській машині просто так не виїдеш. Хай «емочку» всі знають, а документи вимагають, порядок такий. То ж відрядження.

— Міг би оперативніше, — буркнув капітан, далі розігруючи суворого керівника. — Дорогу знаєш?

— Довезу. Товариш майор велів недовго.

— То вже як вийде.

— А в мене, товаришу капітан, не ви начальство.

Лихоліт сказав це між іншим, не дивлячись на Нечаєва, мовби сплюнув. Клавдія зі свого місця побачила, як смикнувся капітанів кадик, фізично відчула його обурення, замішане на погано прихованому відчутті приниження. Адже щойно при жінці нижній чин дозволив собі отак запросто сперечатися з офіцером, що було порушенням як писаних, так і неписаних законів. Але також Нечаєв розумів — старший сержант справді є до певної міри недоторканним як особистий водій начальника оперативного відділу НКВС. Це давало Паші підстави забуріти, що він частенько робив, чим вирізнявся серед інших шоферів. До Лихоліта, який міг безкарно зрізати будь-кого, хто за статусом менший від Полиніна, водійська братія ставилася з повагою.

Нечаєв ще шукав спосіб вийти гідно, і Клавдія швидко прийшла на допомогу:

— Пашо, дорогий, ви ж знаєте — товариш майор відпустив вас зі мною. То й дозвольте мені вирішувати, коли ми зможемо їхати назад.

— Ми ще туди не доїхали, — кинув Лихоліт.

— Так газуй! — підвищив голос капітан.

Мотор загарчав. Нечаєв скосував на Клавдію, вона прочитала в погляді вдячність. Далі не знала, про що говорити, — присутність водія якось обмежувала, сковувала, бентежила. Їй раптом здалося, хоч без жодних на те підстав, що Паша — шпигун, приставлений чоловіком, щоб стежити за кожним її словом, ловити кожен крок. І нехай відтоді, як між нею і Федором відбулася важка розмова про її зраду, все в Полиніних надалі складалося рівно, її не полишала думка — довіра не відновилася остаточно.