Біла ніч - Страница 58

Але…

Ні, навряд. Нечаєв правий. Вона надто добре знає свого чоловіка, щоб припустити — він доручить стежити за нею своєму шоферу чи комусь іншому, такому ж дрібному. Тож підступну думку відігнала. Та все ж розмов не заводила. Аби капітан з ввічливості не надумав підтримувати щось на зразок світської бесіди, Кладія відкинула голову на сидіння, склепила повіки.

Спати не збиралася.

Дорога гойдала, і вже на виїзді з Луцька, щойно «емка» проминула пост, справді не зчулася, як задрімала.

Навіть устигла побачити якийсь кольоровий, погано зрозумілий, дуже заплутаний сон.

Почула постріли — думала, теж сниться.

Коли машину розвернуло й Клавдія посунулася, завалилася в щілину між переднім та заднім сидіннями, не розплющувала очей.

Почула крик над головою.

Аж тоді закричала сама, нарешті, з коротким запізненням, злякавшись.

Зранку повстанська засідка пропустила вже три транспорти.

Спершу з основної дороги в бік Йосипівки прогуркотіла крита армійська вантажівка. Червоний, який за мовчазної згоди Довбуша тимчасово прийняв командування відділом, дав знак не чіпати. Хтозна, скільки там, під брезентом, може сидіти солдатів. Тим більше, регулярної армії, окремо такі не їздять. Варто почати, зав’язатися — раптом позаду ще одна, сили ж без того не рівні.

Дозволивши вантажівці проїхати, Остап скоро зрозумів: зробив усе правильно, обачно — що то значить досвід. Адже через короткий час повз прогуркотіли ще дві полуторки, цього разу — відкриті, з червонопогонниками в кузовах. Тут без потрібного сигналу обійшлося: ніхто з вояків навіть не припускав, що вони вступлять у бій. Проводжаючи невеличку колону поглядом, Червоний прокрутив у голові, куди ж суне стільки бійців. Потім дорога розходилася, і не обов’язково завертати на Йосипівку, далі теж тягнулися села. Котромусь не пощастить, матиме облаву.

Або — мобілізація.

Або, що більш імовірно, робитимуть один із великих, звичних уже трусів, вишукуючи й конфіскуючи, по суті — грабуючи село, вивозячи харчі для постійних потреб фронту чи тилу. Бо ешелони інтенсивно рухалися в обох напрямках, а комуністичні газети наввипередки писали, як важливо зараз відновлювати, відбудовувати, годувати зруйнований німцями Донбас.

Легковик виринув тоді, коли хорунжий уже почав розчаровуватися у своїх задумах підстерегти й захопити першу-ліпшу, яка попадеться на очі, офіцерську машину. Остап миттю впізнав чорну «емку», типовий автомобіль енкаведистів, і не мав жодних сумнівів: там, усередині, сидить хтось важливий. Хто саме, куди прямує — питання, які зараз втратили значення. Головне — помилка в розрахунках виключена.

Червоний дозволив «емці» проїхати повз себе, нарешті дав потрібний сигнал і сам, першим атакував, пустивши довгу чергу перед капотом. Водій, як слід було чекати, не вдарив по газах — адже склалося враження, що стріляють десь попереду, і він не помчав під кулі, викрутив кермо, закладаючи віраж ліворуч і намагаючись на повному ходу розвернутися.

Тепер кулі лилися з обох боків. Вояки Довбуша залягли в чагарнику за високим пагорбом, разом розтягнулися й пішли в наступ, заганяючи втікача, немов рибалки рибу в сітку. Червоний підняв свій гурт, вибіг із засідки, помчав навперейми, відрізаючи автомобілю шлях до відступу.

Хто й звідки стріляв, влучивши в колесо й пробивши скат, Остап не зрозумів. Та яка різниця — «емку» занесло, незграбно розвернуло. Її відразу пробило кулями з різних боків, посипалося розбите скло. Чи здалося, чи зсередини долинув розпачливий жіночий крик, але зважати на те не було часу. Обстрілювали автомобіль тільки вони, звідти не огризалися. Фортуна посміхнулася, удалося збити ворога на злеті за короткий час і без жодних утрат, що останнім часом траплялося вкрай рідко.

Маленька перемога.

Теж треба, їх не вистачає. Кожна така нічого не міняє, але все одно приємно. Є, чим хвалитися, пишатися, з чого радіти.

— Не стріляти! — вигукнув голосно, зупиняючись й підводячи руку, а коли по той бік Довбуш, виконавши наказ, припинив бій, гаркнув, уже до підбитої машини: — Ви там! Виходьте, кидайте зброю! Я, командир Української повстанської армії Остап, гарантую життя, якщо не чинитимете опору!

Реакції на його заклик не послідувало жодної, що трохи заскочило.

— Ви там глухі чи мертві? — крикнув знову, потай переймаючись, аби не виявитися правим, бо пасажири енкаведешної автівки потрібні були живими.

Відповіді знову не було.

Довбуш і четверо, що були з ним, повільно рушили до «емки», тримаючи автомати напереваги.

З Остапом було троє, він жестом звелів стискати кільце зі свого боку.

Дверцята чорного легковика прочинилися разом, немов по команді. А швидше за все, так і було. З лівого боку вилетіло щось велике, неоковирне, мов недоладно вистрибнув поранений. Червоний повів дулом туди, уже надавив пальцем на спуск, плюнувши короткою чергою й за мить зрозумівши — то викинули шинель. Частка секунди, яка його відволікла, знадобилася, щоб зсередини вивалився зграбний чоловік, спритно перекотився й миттю заховався за розчахнутими дверцятами.

У той же момент із протилежного боку вилетіла граната.

Вибух!

Довбуш зі своїми встигли підійти досить близько, аби осколки зачепили відразу кількох. Чи уникнув їх сам чотовий, Остап не бачив — офіцер почав стріляти з благенького укриття. На користь йому працювало те, що повстанці захопилися перемогою, забули про обережність, ще й рухалися по відкритій місцевості.