Біла ніч - Страница 68

Особу встановили на місці, бо затримана мала при собі документи на ім’я Марти Голоднюк. Майор не знав її, та багато чув — це вона прала їм одяг і білизну за рекомендацією дружини політрука. Ця Марта обпирала частину офіцерського корпусу, на роботу примхливі офіцерші не скаржилися, та Полиніну не знадобилося багато часу, щоб дізнатися: не так давно праля на короткий час припинила роботу. Мовляв, сильно обварила руку. Незабаром знову прала, але, як довідався майор від політрука, якому, своєю чергою, обмовилася дружина, дівчина стала менш охайною.

Пильній жінці кинулася в очі кров на її руках.

Склавши два і два, Полинін особисто виїхав до неї додому. Обшук виявився результативним: знайшлася криївка в льосі, у пічці — спалені й не до кінця згорілі саморобні бинти, а в саду — свіже поховання. Бандита ще впізнаватимуть, та майор чомусь не сумнівався — він один із тих, хто був з Коломійцем біля лікарні. Адже має рапорт про те, як одного з бандитів підстрелили в сутичці. Інших бойових акцій поки не було.

Тепер з Мартою працюють як зі спільницею командира Східняка.

Але щось підказувало — він вислизнув.

Бо на станції дівка крутилася не дарма. Патруль зупинив якогось старшину, котрий вештався не там, де треба. Збиралися перевірити й напевне б відпустили, та раптом де не взялася заступниця, улаштувала скандал — і, що цікаво, старшина скористався нагодою, кудись зник.

Ох, не простий старшина…

— Федоре, я можу просити про послугу?

— Що? — Майор відволікся й не почув відразу.

— Допоможи мені, будь ласка.

— Клаво, ти ось тільки повернулася. Тебе сюди привезли, ще вдома не була. Таке пережила за ці дні.

— Не забувай, бувало гірше. Коли Москву бомбили, мене теж могли вбити.

— Не будемо мірятися, де небезпечніше: під німецькими бомбами чи бандерівськими кулями. Тебе зараз відвезуть, відпочинь. Треба — лікар огляне. Та чого вже там, звичайно треба.

Майор поклав руку на телефонну трубку.

— Федоре, це зайве. Мені пощастило, ані подряпини. Це завдяки Нечаєву, до речі.

— Капітан отримає своє.

— Ти говориш таким тоном, ніби зібрався його покарати.

— Не шукай подвійних смислів там, де нема, Клаво. Я ще не вирішив, чи представляти його до нагороди за порятунок дружини свого начальника. Уяви, як це виглядатиме.

— Він ризикував життям.

— На війні всі ризикують щодня. За твоєю логікою, медалі треба давати щоразу, за кожен бій. Капітанові цілком вистачить подяки в особисту справу. Таке цінується більше, ніж медаль, повір мені. У нашій службі — особливо.

— Добре, тут тобі вирішувати. І мова не про Нечаєва. Про Марту.

Брови Полиніна скочили вгору.

— Б’юся об заклад, ти зараз попросиш мене звільнити прачку. Не вийде. Ти нічого не знаєш, і я не збираюся тобі доповідати. Є докази її співпраці з підпіллям. Нехай вона не цькувала бандерівців на тебе, там доказів на десять років таборів щонайменше. Розкрутимо по повній — більше нацокає.

— Ти б програв заклад, — тихо мовила Клавдія. — Я хочу допомогти цій дівчині. Вона щиро намагалася помогти мені, узагалі була дуже доброю. Звичайно, є певне розчарування. Укотре переконалася — місцеві нас не люблять, дивляться вовками. Це мине, я чомусь так думаю.

— Клаво, не тягни. Кажи коротше — чого хочеш?

— Побачення, Федоре.

— З Мартою?

— Так, із Мартою. Поговорю з нею.

— Про що?

— Вона молода. Вона не повинна, не має права занапастити себе. Спробую переконати в цьому. Є аргументи.

Полинін подивився на дружину так, ніби бачив її вперше.

— Знаєш, це хороша ідея, — сказав нарешті.

— Побачення?

— Знайди, Клаво, слова, які вона почує. Мені здається, у тебе вийде. Переконай Марту піти на співпрацю зі слідством. Тим більше, схоже, що вона теж не мала нічого проти тебе. Щиро порадила відьму з хутора?

— Не відьму, Федоре. Прошу тебе!

— Нехай — лікарку, цілительку, ворожку, чаклунку, кого там ще треба! Чорт із нею! — Він почав заводитися. — Пошукай потрібних слів. Знайди до неї ключик. Вийде пшик — нехай, але спробувати ми повинні.

— Ми?

— Ти бажаєш полегшити долю Марти. Я — схилити її на наш бік. Перевербувати, якщо вже прямо казати.

— А я, твоя дружина — тепер ще й твій агент?

— Агентура заряджена без тебе, Клаво. Але ти захотіла побачення. Будемо домовлятися. Я дозволяю — ти спробуєш. Коли так, Марту за годину приведуть сюди.

— Просто сюди? — Рука обвела кабінет.

— Не в слідчу тюрму ж тебе вести. Там не дуже затишно. Смердить, крики різні. То не для твоїх очей і вух. То що?

Клавдія стомлено кивнула. Сперечатися з чоловіком у подібних речах вона не збиралася — марно.

Марту били.

Вона витерла кров, але подертий одяг, кривавий синець на половину лиця, розбита губа були красномовними. Дівчина завмерла у дверях, і Клавдія підвелася їй назустріч. Конвоїр заштовхнув арештантку в кабінет, сильно, не стримуючись, поштовх виглядав ударом. Марта влетіла всередину, не втрималася, рухнула, виставляючи машинально скуті кайданками руки перед собою. Та поранена лівиця підвернулася, і дівчина впала, ударившись лицем об підлогу.

Клавдія кинулася до неї, нахилилася, мовчки спробувала підняти.

Марта чомусь пручалася, і Клавдія кинула благальний погляд на Полиніна. Той сидів за столом, роблячи вигляд, що заглибився в папери й це все його аж ніяк не обходить. Зрозумівши — від майора допомоги не буде, Клавдія знову заходилася піднімати Марту.