Біла ніч - Страница 69

Та застогнала — зачепили забите місце.

— Ой, я не хотіла! — зойкнула Клавдія.

— Ти ще пробачення в неї попроси, — зауважив Полинін, не підводячи голови.

— І попрошу!

— Не треба, — вичавила із себе Марта. — Пустіть, я встану сама.

Коли Клавдія відступила, дівчина справді звелася без сторонньої допомоги, спираючись на зчеплені руки.

— Товаришу майоре, — Клавдія розвернулася до чоловіка, — її можна розкувати? Марта не нападе ні на кого, поводитиме себе спокійно.

Нічого не кажучи, Полинін підвівся, з гуркотом відсунувши стілець, на ходу витягнув ключик від наручників, розстебнув їх, підкинув на руці, поклав у кишеню галіфе.

— Гляди, вони нас усіх готові голими руками душити, — зауважив, рушив до дверей. — Тридцяти хвилин вистачить?

Клавдія розгубилася. Вона не думала, що так легко зможе домогтися цього побачення. І тим більше не уявляла, скільки часу потрібно для розмови.

— Не знаю…

— Повернуся за півгодини. Конвой за дверима. У разі чого — кричи.

Уже прочинивши двері, зупинився, згадавши щось, повернувся до столу, прихопив папіроси й аж тепер залишив жінок самих. Ззовні клацнуло — їх зачинили. Клавдія ковзнула поглядом по ґратах.

— Прикидаєте, чи можу втекти? — запитала Марта, дивлячись на неї одним, не підбитим оком.

— Нікуди ти не втечеш звідси. — Вона відразу вирішила перейти на «ти», відкинувши всі умовності й цим самим підсвідомо наслідуючи чоловікову манеру. — Ти обдурила мене.

— Як саме? У чому?

— Марто, ти весь час мене дурила.

— Я прала вашу білизну.

— Але при цьому ненавиділа мене. Усіх нас, чиї простирадла, наволочки, спіднє терла своїми руками. Скажи, ти не думала в такі моменти, що стискаєш у кулаках мою шию?

— Для чого ви так кажете?.. Особисто проти вас я нічого не маю.

— Ти брехала. Усміхалася мені — і брехала.

— А треба було признатися: та, хто пере для вас, зв’язкова нашого підпілля? Ви так це собі уявляєте?

— Зараз я уявила, як повертаюся до тебе, притискаю клумак з білизною, а ти стріляєш мені в спину.

— Ще ми їмо людей.

— Не блазнюй! — Клавдія підвищила голос. — Не кривляйся, ти не в тому становищі.

— Я чудово розумію своє становище. Мені не викрутитися, не відбрехатися.

— Коли так — чому не пишеш зізнання? Чому дозволяєш отак себе бити, катувати?

— У мене ніхто дозволу на те не питає. — Марта вичавила із себе щось подібне до сумної посмішки. — А зізнаватися в тому, чого від мене вимагають, я не хочу й не буду.

— Чого ж такого неможливого від тебе хочуть?

— Зізнатися в пособництві бандитам. У тому, що зраджувала Батьківщину й допомагала зрадникам.

— Хіба це не так? — Клавдія подалася вперед. — Марто, я бачила тих бандитів майже як тебе! Я змушена була ховатися в лісі, ледь не зариватися в землю, мов черв’як! Уже півроку я тут, а ходжу озираючись! І це у своїй, рідній країні, на Батьківщині!

Дівчина забрала з лоба пасмо волосся.

— Тут не ваша земля, не ваша Батьківщина. Ви прийшли сюди не в гості. Ви двічі заїхали на танках.

— Вас визволили! Ви самі стогнали спершу під польським гнітом, потім — під фашистами!

— Під вашою владою ми теж стогнемо. Хіба не знаєте, скількох розстріляли лише тут, у Луцьку, ще до того, як сюди зайшли німці? Ляхи закривали наші школи, громили й палили читальні та кооперативи. Комуністи забирали нажите й заганяли людей у колгоспи, на безкоштовну працю. Німці спершу тицяли якісь пряники, але недовго — хапали людей, гнали на працю до Райху, а це таке саме рабство, як у ваших колективних господарствах. Тепер ваші знову женуть людей кого — у Сибір, кого — на Донбас. Ешелони з харчами німці гнали звідси на Захід, ваші совєти — на Схід. То в чому різниця? Де ви бачите звільнення?

— Україна — наша спільна Батьківщина. — Клавдія говорила вже не так упевнено. — Ваша республіка ввійшла до складу Радянського Союзу!

— А нас тут хтось питав, чи хочемо ми?

— Є ті, хто щиро цього хоче! З ними треба рахуватися!

— З тими, хто проти, хіба не треба? Таких більше, повірте мені. І тих, хто підтримує вашу владу, або залякали, або купили посадами. Думаєте, не розумію всього цього, така собі дурна, обдурена дівка?

За останнє слово Клавдія схопилася, мов за рятівну соломинку.

— Але ж вас дурить пропаганда! Сама бачила листівки, чоловік показував! Вас налаштовують проти радянської влади! І користуються тим, що йде війна, люди бідують, слабкі й розгублені.

— Не такі вже й слабкі. Он, скільки війська проти нас кидаєте, зуби стерли. А коли вже так говорити, — ніхто, крім вашої влади, не налаштовує людей проти неї краще.

Тепер Клавдія заговорила впевнено, бо знала, чим відповісти.

— Вам треба жити, Марто. Ви молода. Признаєтеся в усьому — дадуть менше. За інших би не просила чоловіка, за вас спробую. Федір має вплив, він піде назустріч. Бо все оце скоро скінчиться.

— Що все?

— Ваш опір, — видихнула вона. — Не сьогодні, так завтра. Я дещо дізналася, випадково. Не хотіла, не мала права цього чути. Але так уже вийшло. Операцію «Біла ніч» уже не зупинити.

— До чого тут біла ніч? Я чула, це в північних країнах. Літніми ночами світло, наче вдень.

— Не зовсім так. Швидше, біла ніч нагадує ранній вечір. Але ключове слово — усе видно, нічого не сховається. Ми з чоловіком були в Ленінграді, після весілля… Давно. — Вона знітилася, зрозумівши, що говорить про особисте з чужою людиною, та враз пригадала — не вперше, повела далі, захоплюючись: — У Федора цікаві ходи думок. Я б назвала це оригінальним способом мислення. Ваші, як ви їх називаєте, повстанці ховаються в темряві. Діють переважно вночі. А біла ніч — коли видно, як удень. Не сховаєшся. Він придумав, як вигнати бандитів з темряви на світло. Образно звучить, хіба ні?