Біла ніч - Страница 70

— Радше урочисто.

Голос Марти звучав рівно. Здавалося, спонтанне зізнання її зовсім не переймало.

— Усе дуже просто, — вела далі Клавдія. — Зараз по лісах сидять роздрібнені групи. Серед місцевих є частина тих, які розумно вирішили не опиратися, визнати владу й співпрацювати з нею. Через них у ваші банди проникають агенти держбезпеки, завербовані з числа українців. Мета — ліквідувати командирів. Знаєте, як убивають вожаків, щоб зупинити, обезголовити зграю. Без керівників ці загони почнуть виходити з темряви на світло. Уже не ховатимуться. Або скласти зброю, або — забратися геть. Отака біла ніч.

— Думаєте, це спрацює?

— Це вже працює! — Клавдія говорила так, ніби сама все придумала. — Звісно, я від оперативної роботи далека. Та чоловік кілька разів згадував якогось Східняка, на якого має особистий зуб. Зрадник, служив у міліції, переметнувся. Йому скоро кінець, разом із ним — іншим. — Зрозумівши, що захопилася, вона прокашлялася. — Словом, Марто, кажу вам це, аби дійшло: опиратися безглуздо. Не марнуйте своє молоде життя. Іншій би не сказала, та вас мені щиро шкода. Згодні хоча б подумати?

— Подумаю, — стримано кивнула Марта. — Я дещо зрозуміла.

Розмову перервала поява Полиніна. Хоч він попередив, що повернеться за півгодини, від звуку різко прочинених дверей здригнулися обидві.

— Як успіхи? — запитав, і прозвучало це байдуже.

— Марта дещо зрозуміла. Обіцяла подумати. — Клавдія підвелася, мов школярка на уроку.

— Іди додому, Клаво. Тебе відвезуть. — Майор сів за стіл, відчинив шухляду, витягнув картонну папку, поклав перед собою. — Нам з твоєю, гм, прачкою ще треба погуторити. Побачимо, що зрозуміла. Якщо вдалося її переагітувати — тобі ціни не буде.

Клавдія не стрималася. Торкнула Марту рукою за плече. І з чистою совістю залишила кабінет.

Того дня більше не чіпали, не допитували, не били.

Марта ніколи не думала, що радітиме несподіваному спокою в переповненій тюремній камері. Затримані жінки мало говорили між собою, бо серед них було багато випадкових, затриманих по доносу, за спекуляцію чи інші гріхи. Таких, як Марта, поки не тримали окремо, хоч майор пригрозив перевести, якщо далі буде впиратися.

Але після почутого від Клавдії вона справді пообіцяла подумати.

Вона чудово розуміла, чому його жінка раптом стала з нею такою відвертою. Не грала в жодні ігри, просто вирішила з висоти свого становища трошки повчити, виховати, виявити милосердя — так, як вона це собі уявляла й розуміла. Аби не згадала при цьому Східняка, може, Марта б змирилася з тим, що майорова по наївності своїй розляпала те, що не мала б. Хай навіть Клавдія припускала: далі це не піде, кому нещасна побита дівчина може розказати це в камері, а як розкаже — хіба звідти вийде… Та зараз Марті як ніколи кортіло знайти спосіб, щоб про «Білу ніч» дізналися в Організації. Можливо, знайшли спосіб попередити Східняка.

Марта не знала імені хорунжого…

Під вечір на допит висмикнули старшу жінку, яку привели ранком, і вона влаштувала справжній мітинг, вимагаючи розібратися й випустити її, бо арештували помилково. Дійшло до того, що одна дебела базарувальниця вилаяла її, ще й штовхнула, аби та замовкла. Тримали не аж так довго, повернулася з переможним виглядом, повідомила всім: мовляв, казала ж: заступляться, так і сталося. Ще дещо перевірять, але скоро вона вийде, ось хай усі побачать.

Коли мешканки нарешті почали вкладатися, жінка ніби ненароком підійшла до Марти, присіла поруч, неголосно назвала пароль.

— Завтра рано мають відпустити, загребли на облаві, — сказала, пантруючи довкола, чи не вешталися поруч чужі. — Я про тебе знаю. Як треба передати щось, кажи.

— Кому передати?

— Кому скажеш.

— Нікого я не знаю. Правда.

— Але ж є, що сказати?

— Є. Важливе.

— Тоді говори. Я сама передам.

— Кому? — стрепенулася Марта.

— Тихо. Знаю, кому. А тобі, дівко, краще цього не знати. Оброблятимуть далі, не витримаєш, ти вже даруй.

— Нічого, усе розумію, — мовила Марта, мимоволі переймаючи її манеру й сторожко роздивляючись навсібіч. — Треба попередити, москалі готують велику провокацію.

І стисло переповіла, що почула від Клавдії.

Не сказала від кого.

Незнайомка не перепитувала, вислухала мовчки, кивнула, відійшла, знову перетворилася на метушливу бабу. А в Марти не виникло жодних підозр. Вона й не мусила знати всіх, хто перейшов у підпілля. Жорстка конспірація, малі групи часто не знали про існування одна одної.

Так само вона не могла припустити — до неї підійшла провокаторка.

Під час облави, яку провів капітан Орлов після акції в лікарні, випадково взяли хлопця з листівкою в кишені. Той налякався, виказав того, хто йому її дав. Друкаря притиснули, він тримався, скільки міг, але під тортурами все ж зламався. Жінка, яку підвели до Марти, була не лише зв’язковою, а й коханкою, чим порушила сувору заборону крайового проводу. Коли взяли, майже не опиралася, носила від друкаря дитину, другий місяць. На це натиснув Орлов — зламалася.

Полинін навмисне наказав дати Марті спокій. Вона цього не чекала, була не готова, стомлена допитами, вимучена, збентежена. Момент майор вибрав дуже вдалий.

І коли наступного ранку агент доповіла про почуте від Марти Голоднюк, спершу завмер, закляк, не приховуючи прикрого враження. А потім склав два і два, миттю вирішив задачку. Про його дітище, «Білу ніч», ця могла довідатися, як не крути, лише від того, хто був у курсі операції та знав назву.