Біла ніч - Страница 71

К оглавлению

Таких небагато.

Усі — підлеглі Полиніна. Офіцери, які реалізовували пункти «Білої ночі».

Східняком займався Орлов. Відпадає. Серед інших небагатьох — Нечаєв.

Ані він, ані хтось інший не працював з Мартою.

Зате з нею півгодини говорила й на щось напучувала, налаштовувала Клавдія.

Яка провела якийсь час із капітаном Нечаєвим.

Його дружина ночувала з ним.

І той розляпав. Не навмисне, це не зрада. Майор устиг трошки вивчити таких, як Нечаєв. Бажання похвалитися, показати свою важливість. Тим більше — перед жінкою.

З якою спиш.

Тепер Марта Голоднюк, як і все, пов’язане з реалізацією «Білої ночі», різко відійшло на задній план. Це неправильно, та Федір Полинін не міг нічого із собою вдіяти. Адже його дружина знову це зробила.

Зрадила його.

Майор не мав у цьому жодних сумнівів.

2 Ліс, район Ківерців

Шукали своїх майже дві доби, але Коломієць вважав — удача, що так швидко.

Коли зустрів свій відділ, чомусь не здивувався, бо встиг надивитися й пережити всякого. Радості не відчував, і не лише через тяжке поранення Червоного — хорунжий налетів на кулю, можна сказати, випадково, хоч у бою й пильності втрачати не слід. Але це не до Остапа, адже на його місці кожен, навіть сам Східняк, дозволив би собі на мить розслабитися. Ще б пак: десяток людей оточили одного офіцера, котрий до того ж лежав нерухомо…

Червоного саме доправили на віддалений хутір, довелося розконсервувати потаємний шпиталь, де все підготували раніше на подібний випадок. Частина його відділу лишилася з командиром, решті Остап сам наказав лишитися з Довбушем і чекати або наказу, або — появи їхнього командира. Той уже знатиме, що робити далі. Адже на цей момент зв’язок із крайовим проводом черговий раз було втрачено, командири в таких випадках мали повноваження ухвалювати самостійні рішення.

А думати Максимові було про що.

Довбуш доповів про викриття засланого агента, і Коломієць вилаяв себе. Так усе склалося, що не зміг, не мав часу як слід допитати кожного з новачків. Навіть до пуття не говорив із ними, так, пара-трійка слів. Довбуш правильно діяв, узявши перевірку у свої руки й не давши Чотареві зробити те, задля чого його відрядили. Максим не мав жодних сумнівів — Чотар прийшов по його душу. На нього чекало те саме, що й на курінного Сороку. Одначе підтвердження здогаду про початок системного полювання не лише за ним, а й за іншими авторитетними командирами, не принесло полегшення. Бо Коломієць мав якесь дивне переконання, яке нічим не міг пояснити: аби встиг перед тим, як ішов до Луцька, допитати кожного, напевне виявив би зрадника.

Досвід оперативної роботи, кілька років у таборі, виживання серед блатних. Гарна школа, навчила думати й діяти наперед, бути на сторожі, ловити оком та вухом усе, що може проскочити повз увагу непідготованих людей. Тільки так можна було вижити й ламати ситуацію на свою користь. А найгірше — свіжа новина, принесена розвідкою. В Ставчанах заарештували Іванку Холодницьку, заразом — усіх її близьких за зв’язок із Організацією та УПА. Мабуть чекали, поки зрадник Чотар використає її домівку, потім вирішили більше не гратися. Загалом облава добряче прочесала Ставчани, виявивши ще кількох поплічників і тих, кого в симпатіях до підпілля лише запідозрили. У більшості таких випадків працювали доноси місцевих «яструбків» чи колгоспних активістів, які потім претендували на частку конфіскованого майна, і їй усе це наділяли, заохочуючи до активнішої співпраці. Тож оббріхувати односельців стало ще й досить прибутковою справою.

Ну, і Марта.

Коломієць уже готовий був послати зв’язкових, щоб ті дізналися про її долю. Був переконаний — її забрали, зараз тримають за ґратами, катують та ґвалтують, вибиваючи свідчення. І винен у цьому він, адже ризикнула дівчина заради малознайомого їй вояка. Хоч на його очах за цей час гинуло чимало побратимів і мирних жителів, часто — зовсім незнайомих, Максим чи не вперше за два роки своєї війни в УПА відчув гострий біль. Так, ніби на очах утратив дуже близьку людину, з якою все могло лиш початися.

І чи не вперше Східняк розгубився.

Почувався впевненіше навіть минулої осені. Тоді, коли провалився їхній рейд на Схід. І коли вони вдвох з убитим цією зимою другом Чубом опинилися без жодних зв’язків зі своїми в маленькому селі на Київщині, у глибокому на той час радянському тилу, під носом у тамтешнього НКВС. Тоді він чітко розумів свої цілі. Тепер, здавалося, усе довкола раптом стрімко втратило смисл.

Але досить таких думок!

Прогнати їх можна було, лиш зайнявши себе чимось, на його погляд, важливим та корисним. Тому Коломієць велів Довбушу привести до себе Цвяшка. За короткий час новенький уже встиг назвати себе Цвяхом, отримати зброю й тримався досить упевнено. Коли зайшов у бункер, зголосився, як належить, завмер в очікуванні.

— Сідай, — кивнув Східняк на збитий з ящиків ослін, і коли той умостився, запитав, аби з чогось почати розмову: — Чому Цвях?

Степан вочевидь не чекав такого, відповів не відразу.

— Та як… Прізвище в мене таке, друже Східняк. Від нього й прізвисько, чи то як — псевдо.

— Не дуже мудро. У нас обирають псевда такі, щоб себе не світити. Навіть імена задля того міняють.

— Чув, тебе кличуть Східняком. Бо не тутешній, десь звідтіля. — Цвяшко кивнув кудись за плече. — Чотар казав, тебе тут саме за псевдом і впізнають.

Щось трохи різонуло вухо, ніби комар пролетів. Максим махнув рукою, мов справді відганяючи набридливу комаху, зосередився: