Біла ніч - Страница 77

Принаймні так він вважав, згадуючи фразу фельдмаршала Суворова про швидкість і натиск як запоруку перемоги. Орлов не читав теоретичних праць російського полководця, та й сам Суворов не був для нього кумиром. Капітан узагалі не визнавав авторитетів, за винятком хіба комуністичних лідерів на кшталт Леніна й Сталіна, не ставив під сумнів накази Берії чи своїх начальників, включно з Полиніним. Він виріс та пройшов непогану розбійницьку школу на вулицях і в підворіттях повоєнного Петрограда, потім, у колонії, зрозумів — міліція нічим не гірша, там служать такі самі вчорашні босяки. Згодом сам захотів перевестися в НКВС, і коли почалася війна з німцями, добровільно зголосився на диверсійну роботу в тилу. Орлову відразу дали групу, і за два наступних роки він довів: швидкість і натиск часом ефективніші й результативніші за чисельні оперативні комбінації. Ось і вся наука перемагати.

Даючи своїм підлеглим інструктажі, він частенько згадував приклад із недавнього минулого. Керівництво схвалило замах на бургомістра одного з галицьких містечок, який треба було обставити як справу рук українського підпілля. У відповідь німці напевне б провели в окрузі каральну акцію, і як не вичистили б звідти повстанців остаточно, то залякати мирне населення ніколи не зайве. Командир групи, якій доручили завдання, досить довго комбінував, обдумував, зважував, вираховував різні плани на різні випадки. Результат — він перемудрив сам себе і всю групу накрило гестапо, щойно вона пробралася на місце. Погіршило ситуацію те, що один із тих, кого німцям удалося захопити, не витримав тортур і виказав усі плани. Відтоді бургомістра охороняли як дуже важливу персону, і командування вже готове було скасувати операцію. Та Орлов викликався виправити ситуацію і, не довго думаючи, зі своєю групою увірвався в містечко серед ночі. Диверсанти були перевдягнені в німецьку форму, точно знали, куди треба йти й не бачили перед собою перешкод. Ніхто отямитися не зміг, як нападники закидали дім бургомістра гранатами, потім увірвалися всередину, добили всіх, хто так був, і вирвалися назад, утративши при відступі лише одного бійця, та й то випадково. Перевести на бандерівців усе ж не вдалося, бо німці вже знали, чиїх рук справа. Але яка різниця, коли завдання виконане ефективно, стрімко, зі швидкістю й натиском.

Орлов відточив цю лиш на перший погляд не важку науку філігранно. Коли почав служити на звільнених територіях, облави й акції залякування стали його стихією. Тож засідку на старому хуторі планував, як завжди, без надмірних фантазій, за знайомою схемою. Хіба для більшої певності, щоб заспокоїти Полиніна, узяв не один взвод автоматників, а два. Майор дуже переймався, щоб Східняк не вислизнув, бо тому постійно щастить. На що Орлов відрізав:

— Будьте спокійні, товаришу майор. Усе своє щастя він уже використав.

Діяти капітан планував дуже просто. Знаючи тактику ворога, передбачив — зберуться вночі, але раніше, поки видно, вишлють розвідку. Орлов не заважатиме перевірити, чи все спокійно, дозволить розвідникам піти. А потім, коли з’являться гості, віддасть наказ і стрімко замкне щільне кільце. У глибині душі йому самому кортіло взяти Коломійця, і як пощастить — застрелити на місці. Проте розумів прагнення Полиніна, тому на інструктажі роздав усім роздруковані фотографії, звелів уважно вивчити, запам’ятати й цього бандита брати живим.

— Забийте собі в довбешки — живим! — Для наочності Орлов постукав себе долонею по лобі. — Тут новачків нема. Ви всі знаєте, бандерівці — фанатики, не даються живими, стріляються. І якщо для того, щоб не дати йому застрелитися, треба буде підставити якимось чином себе, наказую так вчинити. Хто виживе, матиме особисто від мене подяку. Клопотатимусь про підвищення у званні. Медаль дадуть. Ну, прийом у товариша Сталіна не обіцяю. Але про кожного, хто покаже себе й допоможе затримати так званого командира Східняка, він знатиме. Це я вам обіцяю.

Звісно, він прибріхував і перебільшував свої можливості. Більшість бійців, включно зі старшим лейтенантом і двома старшими сержантами, це розуміли. Та все ж у кожного горіли очі, і кожен аж трусився, передчуваючи причетність до чогось особливого. Операція подавалася надзвичайно важливою, і Орлов підозрював: хоч один із воїнів та й думає — нині він здатен наблизити кінець війни ще на крок. Нехай. Великої шкоди від такої мотивованості капітан не бачив.

Вони не йшли через село, до якого прилягав Прокопів хутір. Навпаки, розробили маршрут, який дозволяв не світитися поблизу довколишніх населених пунктів. Розбивши всіх на відділення, Орлов наказав висуватися до місця тихо, обережно, з різних боків, та нічим себе не виявляти.

— Не важливо, хто кого першим побачить: ви випадкового свідка чи випадковий свідок — вас. Чоловік, жінка, дитина, старий, молодий — не думайте про це. Ліквідовувати на місці, по можливості — холодною зброєю, стріляти в крайньому випадку. Не починати бойових дій раніше, ніж злетить червона сигнальна ракета. І ще таке: серед бандитів буде наш агент. Коли все почнеться, мав би про себе подбати сам. Не подбає, нарветься випадково на кулю від нас, я особисто це вибачу. А з товаришем майором потім залагоджу все сам. Хай вас нічого не стримує. Ясно?

У відповідь прогриміло: «Так точно!» — і Орлов знав — то не уставна відповідь. Бійці, яких він водив уже скоро рік, виконували його накази без обговорень. За це капітан був спокійний. У нього без самодіяльності, самостійних рішень не заохочував. Хочеш швидкості й натиску як переможної стратегії — вимагай повної покори від підлеглих. І мав той випадок, коли їм це подобалося. Зручно, коли хтось думає й вирішує за тебе. Відповідальності нема. На цьому Гліб Орлов вигравав завжди — на небажанні підлеглих бодай за щось відповідати самим.