Біла ніч - Страница 81

З Ківерцівського лісу забралися ще до ранку, бо після такого залишатися тут було вже небезпечно — карателі можуть кинути й напевне кинуть на зачищення території значно більші сили. Можна чекати навіть військових підрозділів, з танками й мінометами, з них станеться. Годилося трохи перечекати, хоч кожен розумів — до перемоги ще дуже далеко, і вже почалося перегрупування, зміна форм боротьби. Та передихнути все ж треба, утома стисла й не відпускала.

За дві доби Довбуш, який налагоджував розвідку, раптом приніс з Луцька переданий зв’язковим грипс. Марта Голоднюк знайшла спосіб вибратися з тюрми до лікарні, дала про себе знати через одну з тамтешніх санітарок, котра була резервним каналом зв’язку й без нагальних потреб її не смикали. Це через неї не так давно Грак довідався, де шукати зрадника Голяка.

І ось тепер Марта.

Коломієць спробував уявити, на що сподівалася дівчина, ідучи на такий ризикований крок. У тому, що не веде чужу гру, тільки свою, сумнівів не мав. Звісно, якби на його місці був хтось інший, скажімо Данило Червоний, — уже б сумнівався. Мудро робив би, перевіряти треба, навіть найнадійніші дають слабину. Та все ж Максим був більш ніж упевнений: вона знайшла спосіб обдурити Полиніна.

Судячи з усього, майору нині непереливки. Міг схопитися за найменший шанс виправити становище, повірив, прийняв усе. А всі сумніви переважувало те, що Марта дала зв’язковій пароль, який був у неї для нього, хорунжого Східняка. Чи знала, де його шукати, чи, швидше за все, просто сподівалася в такий спосіб хоч якось дати йому про себе знати.

Коломієць заборгував. Тому вже наступного дня у вагон поїзда, який зупинився на станції Ковель, заскочив веселий старший лейтенант, який пригощав усіх довкола «Казбеком», сипав анекдотами й травив байки про свої любовні пригоди з телефоністками. Поруч примостилися двоє цивільних, місцевих, що попросилися під’їхати до Луцька, бо строге начальство послало у відрядження, а ловити, на чому їхати, довго. Старлей, хоч сам щойно підсів, погарикався, вициганив у старшого пляшку самогонки, яку дорогою дружно розпили й вийшло хіба губи помазати, і обоє сміялися з його теревенів найголосніше. Довбуш, щоправда, більше мовчав. Говорив Грак, у того язик підвішений.

Зі станції до лікарні йшли пішки, трималися окремо, але рухалися паралельно. Коломієць не мав при собі документи, якими дуже ризикував — підробку виявить перша ж, хай і побіжна перевірка. Та зовсім без паперів виходити на можна, тож він вирішив покластися на удачу. Поки вона йому не зраджувала, ніхто офіцера не зупиняв.

Лікарню не охороняли, як і минулого разу. Довбуш лишився ззовні, Грак зайшов на розвідку. Коломієць тим часом вирішив почистити чоботи, спокусившись на заклик хлопчини-чистильника. Мав при собі рублі, хотів дати малому, не рахуючи, та вчасно стримався — щедрість не була чеснотою радянських офіцерів. Добре, якщо не вдарять. Поки чистильник порався, Грак вийшов, перейшов вулицю, щось сказав на ходу Довбушу. Той кивнув, подав Східнякові не помітний іншим знак.

Пора.

Недбало кинувши малому купюру, Коломієць поправив кобуру на боці й посунув назустріч Гракові. Порівнявшись, дав йому, перехожому, прикурити, підніс вогню.

— Що там?

— Явно не охороняють. Але поруч санітари крутяться, двійко. На писках усе пише, — кинув той.

— Тихо вийдемо?

— Хтозна. Але треба. Бо, як того разу, не буде. У палаті вона не сама.

— Ясно, її окремо не триматимуть. Не буде ж майор нового агента отак відразу світити.

— Марті рухатися вільно в межах лікарні. Певне, що очі приставлені.

— Нехай. Не перегравати ж назад.

— Та де перегравати… Може, добре, що все отак складається. Ніхто вдруге нас там не чекає.

Коломієць підкинув запальничку на долоні.

— Там вікна в палаті — куди виходять?

— У двір… наче. На господарський.

— Зможеш туди пройти, підстрахувати?

— Хіба хочеш — мусиш.

Кивнувши, Максим рушив далі, не маючи конкретного плану — лиш згадував, як виглядає лікарня зсередини.

Зайшов.

Знову занурився в знайому вже суміш лікарняних запахів. На чоловіка у формі з відзнаками НКВС косували, та намагалися не привертати до себе увагу. Зазирати в жіночі палати — нарватися на крики й протести, та все ж офіцери держбезпеки мали й такі неписані права. Шукав недовго, блукати тут особливо не було, де.

На першому поверсі її точно нема, бо ходяча. Напевне триматимуть десь вище.

Другий поверх.

Визначив, де жіноче крило.

Ось — двері в палату прочинені.

Коломієць став у проймі.

Марта саме сиділа на койці, говорила щось до сусідки. Ніби відчувши, повернула голову.

Впізнала.

Максим ковзнув поглядом по коридору. Справді, ось один санітар, підозрілий. Зустрів його погляд, відвернувся, постояв, кудись швидко пішов. З протилежного боку вже приглядався другий. Та жоден із них не поспішав гукати незнайомого старлея.

Часу мало все одно, уже побігли доповідати. Адже не чекали сторонніх, не попереджені.

— День добрий! — мовив голосно, російською, ступаючи всередину й козиряючи. — Здравія бажаю, дівчата.

— Ой, а до кого це такий пан офіцер вступив! — почулося з протилежного кутка.

Коломієць навіть не глянув у той бік.

— Хто тут Голоднюк Марта?

— Я. — Вона підвелася, поправляючи поли старого драного халатика. — Ви хто? Що таке? Мене майор Полинін…

— Спокійно, усе гаразд. Треба дещо перевірити, є кілька питань по вашій справі.