— Але…
— Лікар усе знає. Я вийду, ви вдягайтеся. Не в цьому ж підете, — кивнув на халат.
Марта легко зіграла подив, кивнула.
Коломієць вийшов, лишив двері прочиненими.
Обидва санітари вже товклися поруч, дивилися на нього, не криючись, про щось тихо говорили.
— Усе.
Марта стояла біля дверей, уже вдягнена у своє. У те, в чому проводжала їх із Граком, — сукня, жакет, грубі панчохи, туфлі.
— Чудово.
Він вирішив не критися — підійшов до вікна, угледів у дворі Грака, потягнув на себе стулку, розчахнув.
Мешканки палати стежили за його діями з неприхованою цікавістю. Хтось навіть підвівся. Максим мовчки кивнув, Марта не перепитувала — миттю сіла на підвіконня, перекинула ноги назовні. Стрибнула вниз сама.
— Конспірація, — сказав Коломієць, підморгнувши жіночкам.
А потім вийшов у коридор, щільно причинивши за собою двері.
Пройшов до виходу повз санітарів, які далі нічого не розуміли — адже офіцер заходив сам і вийшов один. За кілька хвилин до них дійде, почнеться тривога, і затримуватися тут більше не можна було ані на мить.
Вийшов на вулицю.
Побачив Грака з Мартою — ті саме виходили з-за двору, пропустивши завантаженого дворами воза. Довбуш теж помітив усю компанію, про всяк випадок приготувався.
Патруль.
Поки нічого не знає, але все може бути.
— Служиві! — покликав голосно Коломієць, привертаючи увагу до себе. — Вогню не буде? Моя «катюша» стерлася зовсім.
Патруль зупинився, старший почав ритися в кишенях.
Грак провів Марту в них за спинами, обоє швидко завернули за найближчий ріг.
Довбуш затримався — чекав, як розв’яжеться Коломієць.
— Дякую, — сказав той, підкуривши.
На поріг лікарні вибігли санітари.
— На здоров’я, — мовив старший.
— А гляньте, чогось он там метушня.
Повз них проїхала «емка», зупинилася, скреготнувши гальмами.
Того, хто з неї вискочив, Коломієць, здається, бачив сьогодні на станції. У нього була непогана зорова пам’ять.
— Та щось знову в Полиніна не клеїться.
— У кого?
— Ви що, товаришу старший лейтенант, майора Полиніна не впізнали?
— Тьфу, точно. Око замилилося.
Санітари стояли перед майором, емоційно махали руками.
— Щасливо залишатися.
Хорунжий Східняк козирнув на прощання, повернувся, рушив у той бік, куди вже раніше йшли Грак із урятованою Мартою й куди тепер паралельним курсом рухався Довбуш.
Пірнув за ріг. І зник із виду.
Київ,
квітень — червень 2017 року.
Книга, яку ви щойно прочитали, — заключна частина «повстанської» трилогії.
Форма гостросюжетного історико-пригодницького роману дозволила розказати про період прямого протистояння українських повстанців різним окупаційним режимам під час Другої світової. Боротьба була драматичною, часто повстанці воювали відразу на кілька фронтів, і після офіційного завершення війни та нового розподілу Європи між державами-переможцями Україна опинилася у сфері радянського впливу. Залишившись фактично без союзників, повстанці ще на півтора десятка років продовжили збройну боротьбу, тепер уже в підпіллі. А ті, хто за вироками радянських судів потрапляв у концтабори, не здавалися й там. Історія свідчить: саме полонені українці підірвали зсередини сталінську каральну систему, піднімаючи повстання за повстанням і врешті-решт зруйнувавши ГУЛАГ — монстра, який до того чверть століття здавався непереможним і стояв монолітом.
Про боротьбу за волю в таборах нагадав роман «Червоний», який сьогодні витримує вже сьоме видання. Його мотиви лягли в основу однойменного фільму режисера Зази Буадзе, і далі цей персонаж зажив своїм окремим життям. З’являється він і у двох романах «повстанської» трилогії. Хоч хорунжий Данило Червоний на псевдо Остап і не є тут головним героєм, його поява цілком обґрунтована.
Уже відомий та, хочу вірити, улюблений герой циклу Максим Коломієць, знаний як Східняк, — людина на Волині чужа. Він опинився в лавах УПА не так у силу історичних подій (хоч факти активної участі уродженців східних, північних, південних і центральних регіонів України у визвольних змаганнях відомі), як волею автора. Такий персонаж дозволив глянути на події, і досі не завжди зрозумілі частині українців, стороннім та неупередженим поглядом. Коломієць проходить шлях від людини, котра має для радянської влади в кишені дулю, до воїна, що тримає в руках зброю та готовий застосувати її проти ворогів своєї країни, хай би ким вони були.
Натомість Данило Червоний — особистість, яка борцем народилася і яку не треба було формувати. Такого персонажа вимагала логіка оповіді, і було б помилкою та недалекоглядністю автора вигадувати когось схожого, а не залучити до боротьби Остапа. Тим більше, цей персонаж має десятки тисяч прихильників і, нагадаю, уже втілений на екрані чудовим актором Миколою Березою. Тепер він — обличчя всього «повстанського циклу».
Чеснота Червоного в тому, що він, будучи героєм, готовим померти, але не здатися, при цьому є живою людиною. Це означає: він може помилятися, робити не завжди правильні висновки, при цьому готовий відповідати за власні слова й учинки. На його фоні «східняк» Коломієць мусив виглядати трошки хитрішим, часом — поміркованішим, дозволяти собі роздуми, рефлексії, певну обережність там, де Остап готовий одразу кинутися в бій. Так ці двоє дозволяють уявити об’ємний портрет українського повстанця, котрий не знає маленьких перемог, бо кожна така — велика. А поразку сприймають лише як тимчасово програну битву.